Назву найкрупнішої літературної події року – міжнародного поетичного фестивалю «Київські Лаври» під патронатом журналу ШО і особисто Олександра Кабанова після першої пляшки підсвідомо вимовляєш «київські лярви». І таки щось у цьому є, бо поети – неприємні і жахливі істоти. Коли вони збираються разом, то починають пити й паруватися, причому бездарність і потворність, з якими це виконується, спричиняє естетичний шок людині, в якої ще були ілюзії, що поезія – це духовність. У минулому році буяв Іван Жданов, він залуплявся майстерно і це вже починало нагадувати мистецтво. Телеграми з викликом на дуель приходили йому прямо на адресу «Бабуїна-квартири», де він виступав. У 2007 його не позвали, і зробили цілком правильно, я вважаю, бо де він – там спалена земля. Але природа не терпить порожнечі, і деяких поетів позвати усе ж довелось. Ну, звісно, цього вимагає формат поетичного фестивалю, так саме, як у чоловіче видання хоч для порядку треба взяти пару-трійку чоловіків, хоча загальновідомо, що жінки набагато кращі, розумніші і єдині знають, чи буває багато дупи.
Отже Олександр Кабанов – людина цілком нормальна і досвідчена – був вимушений піти на таке непопулярне рішення як зібрати поетів і навіть дати їм волю читати вірші, хоч усякий, хто зіткався з цими персонажами у метро чи переході, скаже, що саме це їм ніяк неможна дозволяти, бо єдина стратегія при зіткненні з поетом – дати грошей і, поки він їх роздивляється, з’ябтись. Кабанов зібрав найкраще, що знайшов у стані російських, українських, білоруських і навіть казахських вояків. Причому казах Ербол Джумагулов у відсутності коменданте Максима Кабіра, який лежав у шпиталі з залізками на колінах, виглядав найбільш принадно для панянок.
Потершись серед усієї цієї публіки, я усвідомила, чим викликана моя потреба змінити мову. Я жінка, я пишу вірші, і як усі, в кого так склалося, хочу приймати участь у літпроцесі. Але в росіян і українців дуже різне ставлення до жінок – українці сприймають жінку як людину, а росіяни – як іграшку. І тому я могла спокійно ходити по табору у Гуляйполі, де усі були п’янючі, і мене ніхто не чіпав і усі слухали, як я читаю вірші, натомість в росіян лапання вже дійшло до автоматизму. Вони не роздивляються, кого, де і навіщо мацають і мажуть слиною. Навіть чоловіків на банкеті притискають, що вже казати про чарівну стать. Якщо ти жінка, твої вірші нікому не потрібні, усім потрібне твоє тіло, причому воно потрібне не для задоволення збоченого пияцтвом інстинкту, а для підтримки основ всесвітнього ладу. Жінка має бути пойобана!
Таке враження, ніби ти перебуваєш на гей-демонстрації, мета якої – доказати свою гетеросексуальну спроможність.
І тоді зрозуміло, чому наші найчарівніші поетеси здебільшого перебувають на позиціях радикального націоналізму. Хлопці, спробуйте повечеряти у гей-клубі і уявіть, що жінка у такій атмосфері проводить усе життя. Її воля обрати танцпол, барну стійку чи VIP-зал, але вихід з цього гей-клубу для неї один – у труну. І те, якщо бога немає, бо якщо він є, то шоу маст гоу он. А ти творча особистість, ти художник, тобі потрібна розкутість думки. Ти не можеш увесь час існувати в режимі дичини на полюванні. Твою розкутість обмежує чужа розкутість, бо в цьому світі хижаків завжди як в пісні: «Я может быть, как и ты, хотела свободной стать и душой и телом, но ты это сделал за меня, мой друг и мой враг». В українській мові слово «людина» жіночої статі, проте «собака» — чоловічої. Причому саме українська дає зрозуміти, що «собака» походить від «со» і «бачити», себто цей собака бачить очами людини. Я вважаю, що так і треба!
Усі знають, як я не люблю жінок, але треба визнати – вірші жінки пишуть краще, причому вони краще виглядають і більш адекватно поводяться. Тому що жінка, коли поводиться неадекватно, поводиться адекватно тому, що вона жінка. І тому коли жінка поводиться неадекватно, це сексуально і привертає увагу. Натомість коли чоловік поводиться неадекватно, це прикро, і від нього усі тікають, тому що чоловіку не годиться поводитись неадекватно. Бо якщо чоловік поводиться неадекватно, то він ніякий не чоловік, а казна що. Тому чоловіку на літтусівці лічить скромність. Не хапати за принади з відчуттям своєї вищості, а тихесенько нести шлейфа і тримати сумочку. І мікрофона налагоджувати. Тому що поети пишуть зовсім не хуєм, як диктує стандартне мислення авангардистів, а саме піхвою. Бо насправді, як пише львівська поетеса Галина Крук,
геніальність не має статі,
лише роз’ятрене від крику горло
поміж ногами.
