Та, що танцює у темряві

 Відтоді, як у ХХ столітті у культурі відбувся поворот до візуального (чому сприяло, звісно, і виникнення кінематографу), образи почали займати все більше місця в людському житті. Тепер до шекспірівського «весь світ – театр» чи кальдеронівського «життя – це сон» ХХІ століття впевнено додає свою «апгрейджену» версію: «життя – це фільм». Проте хто ми і що ми можемо зробити у фільмі нашого життя, фільмі, який почався з нашим народженням, і сценарій якого ми дізнаємося лише в кінці? Фільм Ларса фон Трієра «Танцюючи в темряві» не дає однозначної відповіді. Проте він ставить багато важливих запитань.

Спробуємо навмисне не переказувати сюжет фільму (тим, хто його бачили, переказ не дасть нічого нового, а іншим лише може випадково зіпсувати перегляд), а звертатись до нього, як до співрозмовника. Перше запитання-проблема, яке висуває стрічка, – провина vs відповідальність. Для Сельми, головної героїні «Танцюючи в темряві», життя – це мюзикл. Мюзикл, у якому немає поганих людей, у якому фабричний шум стає музикою, серце бачить краще, ніж очі, а слово «кінець» ніколи не з’являється на екрані. А найголовніше –  «завжди є хтось, хто спіймає тебе, коли ти падаєш».

 

Таку наївно-щиру віру в життя зберігають лише святі, ідіоти та діти. Тему «святості» Трієр розкрив у першій частині трилогії «Золоте серце» – «Розрізаючи хвилі», тему «внутрішнього ідіота» – у другій частині, «Ідіоти». «Танцюючи в темряві» – останній, заключний акорд трилогії, найбільш ліричний, – завдяки неперевершеному виконанню Бйорк. Сельма, яку втілює Бйорк, – дитина, яка потрапила в «дорослий» світ. Як і дитина, вона сповнена всепрощення, наївності та сліпої любові до кожного. Для Сельми світ безмежно справедливий, а у всіх проблемах винна лише вона. Хоча дія фільму відбувається в 60-ті роки, «сучасність» та актуальність фільму можна легко прочитати між рядків. Згадаймо хоча б «Плинну сучасність» соціолога З.Баумана, в якій він наголошує, що ми живемо в індивідуалізованій версії сучасності, коли будь-які невдачі лягають на плечі окремого індивіда: у твоїх проблемах винна не система, а ти і тільки ти. У житті Сельми проблем забагато. Проте вона не здатна ані подолати їх, ані побачити їх справжню причину – тому їй залишаються лише мрії, які компенсують сувору реальність.

Реальність, на жаль, не мюзикл – що і показує Трієр, граючи на контрастах пісенних мрій та жахливої прозаїчної буденності бідної іммігрантки, яка, поступово сліпнучи, працює понаднормово, віддаючи всі свої сили на порятунок сина. Сельма приїхала у Сполучені Штати як у «світ, де мрії здійснюються». Трієр показує, як Америка методично і виважено вбиває не лише мрії, а й саму Сельму. І тут перед нами постає друга проблема: правосуддя. Нібито демократичне правосуддя насправді виявляється сліпою машиною для знищення. Поліцейські крадуть, суд звинувачує, чесність сприймається як лицемірство, – у «світі мрій» все вирішують лише гроші. Ситуація до болю знайома, особливо нам, мешканцям пострадянських країн, де кожен з нас, захищаючи власні права чи своє місто, ризикує бути розчавленим «правосуддям». Мішель Фуко, французький філософ, у праці «Інтелектуали та влада», стверджує, що суд виступає не в якості природного вираження народного правосуддя, але скоріше, його задача полягає в тому, щоб перехопити, підпорядкувати та приборкати це правосуддя через включення його до списку постанов, властивих державному апарату. Здається, Ларс фон Трієр чудово розуміє Фуко.

«Танцюючи в темряві» хвалять так само часто, як і засуджують. Це не дивно – Ларс фон Трієр як режисер-постмодерніст створює фільм, у якому незрозуміло, чи іронізує автор над довірливим глядачем, чи говорить щиро. У «Танцюючи в темряві» режисер показує, як споживання робить людину рабом, і що не існує ні держави, яка б підтримувала, ні правосуддя, яке захищало б, ні навіть суспільства, яке допомагало б окремій людині. Трієр навмисно виключає можливість будь-якої реальної допомоги Сельмі від друзів, навіть навпаки – її зраджують під маскою любові. І тут постає найважливіша проблема фільму – проблема дії та бездіяльності. Сельма не опирається своїй долі, вона жертвує своїм життям заради життя і здоров’я сина. Це та буденно-жахлива, позбавлена будь-якого пафосу, жертовність-на-межі, яка вражає глядача, звиклого до хеппі-ендів та «кави без кофеїну» – псевдо-драм, у яких міра жаху чи трагедії строго дозована для найбільшого задоволення. Трієр, засновник руху «Догма», мабуть, найбільш правдивого і реалістичного за способом вираження з сучасного кіно, нічого не «приховує» від глядача: вбивство – це вбивство, повішення – це повішення. Тому, якщо режисер і іронізує, то це дуже гірка іронія. Показуючи очима жертви жорстокий світ системи, яка руйнує окрему людину, і не даючи жодного виходу, крім сліпого підкорення, Трієр нібито дає глядачеві консервативний «меседж» – адже, врешті-решт, мрія Сельми про здорового сина таки збулась. Проте згадаймо приклад, який наводить С.Жижек у праці «Деякі політично некоректні роздуми про насилля у Франції і не тільки». Жижек пише про «ірраціональні» спалахи насильства (пам’ятаєте – американські підлітки з автоматами у школах, і.т.п.?), які, «по суті, дозволяють побачити зворотній бік американського індивідуалізму та впевненості в собі: усвідомлення в глибині душі того, що всі ми безпорадно закинуті в світі, де діють сили, які від нас не залежать». «Ірраціональна» бездіяльність і жертовність Сельми насправді обертається на повну протилежність – ствердження непідкорення системі, випадіння з її рамок. Саме така, дистанційована позиція дає можливість чітко побачити недоліки існуючого порядку та окремих людей. А бачення – вже перший маленький крок до змін і до віри у краще майбутнє.

Танцювати у темряві можна по-різному. Як говорилося раніше, Ларс фон Трієр не дає готових рецептів. Можливо, тому фільм і не забувається так швидко, як звичайні голлівудські мелодрами, – адже насправді він не закінчується і переходить в наше життя, змушуючи нас брати відповідальність за свої дії чи бездіяльність. Проте недарма Трієр народився в родині комуністів. І недарма останні, не проспівані Сельмою слова довго залишаються на екрані для нас, глядачів:

“They say it’s the last song
They don’t know us, you see
It’s only the last song
If we let it be”