Презентація квір-антології «120 сторінок Содому» в книгарні «Є», Київ, 24 вересня 2009 р.

 
ЛС вже публікував матеріали про цю презентацію . Втім думки ліберальної інтелігенції є вкрай цікавими. Почитайте і запам"ятайте. Вони самі визнают проблему правих радикалів, вони визнали необхідність боротьби проти будь-якого пригноблення. І ще вони заперечили міф про цнотливих та високоморальних українців 19го сторіччя. Тож варто, щоб це було доступно загалу. 
   "ЛС" 
 
(Це розшифровка першої години презентації. Через погану якість звуку деякі місця відтворити не вдалося)

Андрій Мокроусов: Добрий вечір! Я називаюсь Андрій Мокроусов і я є директором і відповідальним редактором часопису «Критика». Радий вітати вас на цій презентації, я її вестиму. Перш ніж власне розпочати презентацію, два слова про контекст того, що відбувається. Очевидно, якщо не всі, то багато хто з вас вже чули про прикрі ексцеси на львівських презентаціях, де молодики, які називалися представниками «Тризуба імені Бандери», намагалися зірвати і прес-конференцію, і презентацію, і те і те невдало, на прес-конференції ми змогли застосувати силу, і прес-конференція таки відбулася. А на презентації завдяки тому, що вже подбали про охорону, їм не вдалося, хоча там був справжній штурм театру Курбаса. Сподіваюся, що в Києві обійдеться тихо і мирно. Мабуть, ви бачили, що тут і в залі, і перед книгарнею є міліція, це ми її запросили передусім тому, що хотіли подбати про безпеку і наших гостей, і наших учасників, і наших люб*язних господарів, яким ми дуже вдячні за чергову відвагу в цій ситуації – маю на увазі книгарню «Є». Міліція, присутня тут, має тільки одну строго означену функцію – запобігти проявам насильства. Чи серйозного насильства, чи софт-насильства – байдуже. Якщо в цій залі є наші опоненти, якщо є люди, незгодні з тим, що ми робимо, і вони хочуть в якійсь спосіб висловити це незадоволення, виголосити якісь гасла, посперечатися, подискутувати, покричати, поображати – будь ласка, в нас передбачено час на дискусію після того, як всі виступлять, це ваше право, і ми до такого права на висловлювання ставимося з розумінням, хай це висловлювання, на наш погляд, цілком ідіотичне. А якщо йдеться про насильство, то тут зась. Якщо в залі є любителі майонезу, то знайте, що передбачено вже прямі заходи і раджу, заки не запізно, подбати про горошок до того майонезу, бо він пасує.

 

 

 

Отже, тепер до самої презентації. Хочу представити тих, хто з вами сьогодні спілкуватиметься. Насамперед це двоє з трьох упорядників і ініціаторів проекту – Ірина Шувалова і Альбіна Познякова. Третій – Олесь Барліг з Запоріжжя – на жаль, не зміг до нас долучитися. Далі – доктор Марія Маєрчик, авторка післямови, антрополог, культуролог, фахівець з гендерних студій, і поет, перекладач, есеїст, добре вам відомий Андрій Бондар – автор переднього слова, а також професор Тамара Гундорова, авторка ще однієї післямови, яку ми не встигли помістити, але ті, хто прийшли на цю презентацію, мають нагоду дістати авдіальну коротку версію цієї не вміщеної післямови. Отже, не забираючи далі багато часу, я попрошу наших учасників розпочати розмову. Перше моє запитання до обох упорядниць – пані Ірини та пані Альбіни: звідки виникла ця ідея, які мотивації, чим зумовлено саме такий добір авторів, добір перекладачів? На жаль, ніхто з перекладачів не долучився до виступу, але в залі вони є, так що, якщо в когось будуть запитання, то потім можна буде поставити. Чим зумовлена сама ідея квір-антології? Нам, видавцям, це зрозуміло, але, наскільки можу посудити, багато хто ставить такі запитання. Які ваші міркування щодо подальшого розвитку цього проекту? Пані Ірино, прошу.

    Ірина Шувалова:  Дякую, пане Андрію. Я теж хочу насамперед усіх привітати, сказати, що я насправді рада вас тут бачити…
  

  З натовпу глядачів швидко виходить двоє молодиків. Один кидається до столу з примірниками антології, починає їх рвати і розкидати. Другий перекидає столи, за якими сидять учасники презентаці, розливає воду. Падають і розбиваються склянки. Один з погромників кричить: «Слава Україні!» Жіночий вигук: «Міліція!» Загальне сум*яття. Ще один голос: «Позовите милицию!» Нападників хапають учасники презентації, за допомогою міліції їх виводять.

    Голос: У кого [нерозбірливо] пожалуйста, подойдите к милиции и сделайте заявление, чтобы этих придурков посадили. Пожалуйста, сделайте! Потому что их отпустят.

    Андрій Мокроусов: Ну, посадити їх так чи так не посадять… Дістануть штраф і, здається, я не певен, адміністративний арешт. Головне, аби була якась правова реакція. Не знаю, чи треба тут писати заяву чи достатньо самого факту, засвідченого, очевидно, міліцією. Ну, подивимося. Бачте, знов-таки [нрзб] …певного прогресу. Починали вони, дійсно, з майонезу, потім перейшли до фарби, тепер до води. Ну, вода – це така рідина не страшна. Отже, втретє їм нічого не вдалося. Ідемо далі. Пані Ірино, прошу.

 

    Ірина Шувалова: Отже, власне щодо ідеї створення антології. Спілкуючись уже в процесі роботи з літераторами, з перекладачами, просто з людьми, які читають взагалі літературу, я не раз чула, що це на часі. Те, що ви робите, воно є на часі. Тобто, це ідея, яка витала у повітрі так чи інакше, а результату немає – я дослівно чула фразу «От чому воно нікому не спало на думку?». Чому не спало – звісно, пояснити важко, але те, що на часі – то справді так. Квір-антології досить широко видаються зараз в різних країнах.  Можна досліджувати це в соціальній площині, але мене, звісно, цікавили відповіді в площині культури. Ми маємо певний прошарок літератури. Тексти, що ввійшли до книги, відібрані передусім згідно з тематикою. Вони так чи інакше стосуються питань лесбі, гей, бі. Ми мали питання і в мене продовжують запитувати – чому саме такі критерії? Чому ви маєте виокремлюватися? Я хочу сказати, що  [за схожими критеріями] укладаються антології жіночої поезії або антології творів письменників, які належать до певного покоління. Це може бути критерій хронологічний, це може бути критерій тематичний. Інша справа, що тема доволі резонансна. Те, що ми бачили, напряму пов’язано з темою. Мені треба сказати кілька слів про назву «120 сторінок Содому». Я вже чула закиди, що, мовляв, у вас епатажна назва. Чому така назва, зрештою? Хочу сказати, що в ній ми насамперед апелюємо до суспільних стереотипів. До того суспільного стереотипу, який сформувався доволі давно і, як ми щойно бачили, продовжує деякими людьми сприйматися серйозно. Якщо зайти на сайт хлопчиків-«тризубівців», вони абсолютно серйозно пишуть, що це є сатанинська оргія, що це є содомітська розпуста і т. д. Ясно, що [нрзб] …наскільки серйозно це може сприйматися, але це факт. Оскільки цей стереотип у суспільстві ще існує, я гадаю, ми маємо так чи інакше зробити це. Можна сказати, що ця назва –  це є певна іронічна гра. І тут не тільки іронія над людьми, що так серйозно ставляться до стереотипу. Це певна самоіронія також.

 

[Книга має два підзаголовки. Один – «Сучасна світова лесбі/гей/бі література»]. Другий підзаголовок – «Квір-антологія». В розмові з пані Марією Маєрчик дуже довго думали, як охарактеризувати цю книжку. І виявилося, що ці три різні назви певним чином відображають три види сприйняття явища ЛГБТ в суспільстві. Ми маємо сказати про цей стереотип. Далі ми маємо певний культурний рівень – це сучасна світова лесбі-гей-бі література. І третій термін – «квір» – у нас ще не настільки добре знаний. Слово «квір» – англійське, і сам термін почав застосовуватись як збірний для ЛГБТ в англомовному середовищі. Спочатку він мав швидше негативне навантаження і застосовувався як брутальна лайка, саме слово «квір» перекладається як «інакший», причому інакший не в дуже хорошому сенсі. Але пізніше воно було перетворено на так зване слово гордості ЛГБТ-спільнотою. Тому ми вирішили застосувати це слово. З другого боку, мені дуже хотілося б, думаю, що мене підтримають і упорядники, і наш видавець, щоб оця книжка вийшла за межі спільноти. Як на мене, дуже важливо інформувати. Коли ми не знаємо якесь явище, ми його завжди боїмося. Кажуть: «у страху очі великі». Ми боїмося того, чого ми не знаємо і не розуміємо. А звідки в нас може бути це знання, якщо насправді про ті самі проблеми ЛГБТ у більш-менш науковому, спокійному контексті почали говорити зовсім недавно.

 

Коли ми почали працювати над проектом, то були захоплені тим, наскільки широку підтримку серед людей мислячих він знайшов. Він робився фактично на голому ентузіазмі. Безперечно, головну підтримку надало видавництво «Критика». Плюс всі наші перекладачі працювали абсолютно безоплатно, а інші залучені автори та дизайнери мали суто символічні гонорари. Щодо наших авторів. Зрозуміло, ми не претендуємо на повне охоплення. Явище широке. Зібрати під однією обкладинкою, тим паче пілотного проекту, авторів усіх країн, або більш-менш хоча б повно було б неможливо. Тому ми взялися дати ознайомче видання. Тут є проза, тут є поезія. Тематика не суто ЛГБТ насправді. Тут є і пейзажна, і громадянська лірика, тобто надзвичайно широкий спектр. Також, настрій дуже різний. Я не певна, що все в цій книжці має вам сподобатися. Але ми сподіваємося, що принаймні кожен із вас знайде тут щось своє, щось, що вас зацікавить. Також частиною нашої місії в роботі над книжкою було те, що більшість тих авторів українською ще не перекладалися за невеликим винятком. І тому ознайомити, дати певний поштовх було би цікаво. На [Львівський] форум ми привозили кількох наших авторів. І, якщо, скажімо, Дмітрій Кузьмін вже раніше брав участь у наших заходах, то пані Ізабела Філіпяк приїхала до України вперше, і так само пан Кристофер Вайт читав свої прекрасні вірші гельською на Форумі, а тут уривок з його роману, написаного англійською. Дякую.
    

Андрій Мокроусов: Хочу зауважити ще один цікавий момент: географія внутрішньоукраїнська. Упорядники просто як для такого взірцевого, агітаційного в хорошому сенсі слова проекту уособлюють Захід, Центр і Схід. Пані Ірина – киянка, пані Альбіна –  львів*янка, Олег Барліг – з Запоріжжя. Перекладачі з Запоріжжя, Дніпропетровська, Києва, Львова, Житомира – стронговський. Дизайнер – той таки стронговський. Тобто дуже ретроспективно представлено українську географію, і подолано всі внутрішні поділи, принаймні в цілому просторі. І зрозуміло, ще раз хочу наголосити, хай це виглядає набридливо, що ця книжка не є спільнотним проектом за своїм походженням і не розрахована на спільноту ЛГБТ. Зрозуміло, що в цій спільноті буде високий інтерес. Але для нас, для «Критики», дуже важить, щоб книжка дійшла до ширшого читача, до загалу. Бо ми не є спільнотним  видавництвом, ми вперше стикаємося з ЛГБТ-спільнотою, і попри те, що цілком солідарні з її вимогами і з її боротьбою, наш інтерес – якщо не цілий читацький загал, то принаймні той культурний шар України, який є ширшим, ніж ЛГБТ-спільнота. А тепер, сподіваюся, пані Альбіна бодай якесь слово додасть.
    Альбіна Позднякова: Я ще хотіла нагадати, що така книжка – перша в СНД. Я не знаю, чи читали ви прес-релізи, вже більшість порвали, тому скажу ще: залучено 30 авторів з 15 країн. Насправді для нас було страшенним сюрпризом, що проект – перший в СНД. Це виявилося буквально в останні дні до презентації, ми готували остаточну версію прес-релізу, і я просто вирішила пошукати, які аналогічні проекти робилися, оскільки була певна, що принаймні в Росії щось подібне видавали. І виявилося, що так – виходили збірки, виходили антології, але російських авторів. А світова [ЛГБТ] література – все рівно, вона більше представлена не на…
 
    Раптом хлопець, що сидів на першому ряді, вскакує і мелений перець, намагаючись влучити в очі оточуючим. Правоохоронці цього разу вже в залі, малолітнього хулігана майже одразу затримують двоє міліціянтів.
    Нападник: Ду-у-ушать! Ой-ой! У-у-у!
    Сміх. Перцеїда виводять.
    Андрій Мокроусов: Здається, він постраждав більше, ніж усі. Якби їхній [нрзб] так готував свої терористичні акти, як готує Тризуб імені Іванишина, то я думаю, що в тому ж таки Львові було б зараз дуже багато нащадків, учнів професора Бабія і так далі. Скоріше за все, великий український науковець Петро Іванишин, який окормлює цей «Тризуб», погано з ними попрацював.
    Кілька глядачів певний час чхають і кашляють.
    Андрій Мокроусов: Передаючи слово Андрію Бондарю, я хочу повернутись до… Перепрошую, це перець… Я хочу повернутися до одного пункту в тому вступі, який [нрзб] зробила про те, що розділяємо мораль і літературу. Мені здається, що має певний сенс як оце розрізнення, так і поєднання. І другий цікавий взірець того і коректного розрізнення, і коректного поєднання – це Андрієва передмова до цієї антології. На мій погляд, це взірцевий текст інтелектуала про  ставлення до меншини – не тільки до ЛГБТ-меншини, а і про поводження в ситуації нетолерантного суспільства, і про те, як інтелектуальна спільнота має кшталтувати цю толерантність. Це свого роду правильник сучасного українського інтелектуала. Колись, перед Помаранчевою революцією, Славко Грицак написав для «Критики» блискуче есе «Правильник українського інтелектуала», де йшлося, як поводитися інтелектуалу в ситуації політичної безнадії. Андрій написав своє переднє слово, хоча й коротке, але дуже вагоме, на мій погляд, як правильник того, як поводитися українському інтелектуалові в ситуації глибоко нетолерантного суспільства, яким є наше українське суспільство.
Андрій Бондар: Насправді, це все дуже з одного боку прикро, з другого – дуже, на жаль, трагічно… Насамперед стосується не лише ЛГБТ-спільноти. Річ у тому, що ситуація в суспільстві на даний момент і взагалі впродовж минулих 20 років настільки наелектризована, настільки просякнута нетерпимістю, що меншиною кожен з нас може стати. Кожен з нас, зрештою, і є меншиною, тому що є індивідуальністю, ми істоти більш індивідуальні, ніж колективні. Для мене пропозиція написати передмову до такої симпатичної антології не становила жодних проблем. Я знаю серед своїх знайомих дуже багатьох, які страшенно дивуються. Річ у тому, що в літературі, і в українській, і, більшою мірою, європейській серед літераторів побутує поділ на сексуальні категорії по орієнтації. Мені  найбільш близькою з професійного боку є польська література. Я знаю, наскільки там ситуація здорова. Попри те, що існує дуже сильна певна реакція в Польщі, такі речі, як видання книжок або геїв, або про геїв, не наштовхуються на жоден суспільний тиск. Десь так країна Тартарія починається з нашого боку польсько-українського кордону, на жаль. Мені здається, поява цієї антології дуже важлива тому, що всі наступні кроки з якогось покращення ситуації, оздоровлення суспільного ставлення до меншин безвідносно до суті меншини – будуть легшими. Це вже я хотів подякувати від себе зокрема і від всіх знайомих [упорядникам за те, що вони] зробили настільки важливий, як на мене, правильний, потрібний і вчасний проект. Зрештою, ця художня провокація тільки полегшить всі наступні шляхи і те, що насипали перцем так, що вистачило б, мабуть, на два холодці, свідчить про те, що все-таки це все несерйозно. Мені здається, що більшість наших українських людей ставляться до цієї тематики якщо не байдуже, то скоріше нормально. І, скажімо так, людям, які не визначилися зі своїм ставленням до проблеми, такі антології мали б допомагати уловити суть цієї проблеми. Як літературний проект книжка не має ані кон*юнктури, ані пропаганди. Я всі тексти прочитав з великим задоволенням. Це добрий художній рівень. Як на мене, це прекрасно, що виходять такі антології. І ще так само важливо, що ця антологія першою на пострадянському просторі з*явилася саме у нас, в Україні. Що свідчить, зрештою, про вищий градус толерантності, терпимості, ніж, наприклад, у тій самій Білорусі чи у тій самій Росії. Я сподіваюся, що цей опір – справа маргінальна, і вона насправді не має, нічого за собою, крім якихось дуже дешевих політичних цілей. Ці люди просто не знають, що вони роблять. І далі я даю тобі, так? Ще раз дякую вам, дівчата.
 
Андрій Мокроусов: Дякую, Андрію, і за цей спіч, і за чудесну передмову. Я хотів би, звісно, поділяти Андріїв оптимізм. Щось мені заважає. Може, той вроджений скепсис… Я думаю, що справді людей, готових вдаватися до таких радикальних кроків, до такого насильства – дуже небагато і це маргінес. Натомість виглядає на те, – я дуже погано на тому знаюся, я фактично вперше з цим зіткнувся, коли вже це готували, і коли я почав відстежувати реакції на нашу книжку – виглядає на те, що все ж таки загальний градус цього різновиду ксенофобії дуже високий. Мені легше порівнювати з російським градусом – тут будь-що буде прохолодним. Але Росія – це такий космічний нуль, не варто з ним нічого порівнювати, як не варто ділити на нуль – це хибна арифметична дія. Річ навіть не в тому, що багато отаких надто злостивих гомофобів – не знаю скільки їх, можливо, ми почуємо ще якусь статистику. Річ у тому, що донедавна і мені, і середовищу «Критики» – тим, хто читає «Критику» – здавалося, що одна з головних ксенофобних проблем в Україні – це проблема антисемітизму. З*ясувалося, що, як один розумний дослідник сказав, – євреї вже нікому не заважають, просто раніше цього ніхто не помічав. Натомість з*явилися якісь нові категорії переважно з того, що колись називалося асоціали, які прийшли на це місце основних чужих. Це мігранти, геї, чорні. Три категорії, де ксенофоб не соромиться. Бо антисеміт пішов такий сором*язливий. Він себе антисемітом не визнає, він грається в складні дискурсивні ігри, він знає, що воно шкідливо для кар*єри, для іміджу і так далі. Тобто дрібненький позитив у тому є. Натомість – для мене це така новина, нове шоу – читання коментарів після нашої львівської одисеї показало мені, що дуже багато людей, і не анонімів, а тих, хто підписується своїм власним іменем, не соромляться висловлювати абсолютно печерні гомофобні тези. Вони певні, що воно того варте, що воно не соромно, що далі можна вважатися інтелігентною людиною – і йдеться не про середовище «Тризуба», не про печери, а про певну сметанку – яке суспільство, така сметанка, це зрозуміло – але таки про сметанку суспільства. Можливо, про причини цього, про кшталт теперішньої української гомофобії, про стосунок загальної гомофобії, а також, знов-таки, про свої мотиви участі у проекті розкаже Марія Маєрчик.
 
Марія Маєрчик: Андрій зауважив, що, можливо, є якась статистика про кількість гомофобів в Україні, і зразу захотілося відповісти, що гомофобів не рахують, їх лікують. Я не можу пригадати собі за останні може, 10, може, 20 років а, може, і більше, поетичної збірки, яка би [спровокувала] таку звитяжну [боротьбу] ратників за праву справу і заяви народних депутатів. Саме подібні речі я мала на увазі, коли вибрала для післямови епіграф [з Жана Бодріяра]  «Секс всюди, тільки не в сексуальності». Бо сексуальність – річ наскрізь поетична. Раніше, сто років тому, сексуальності не було, а була еротологія, були збірники єпітімій, де дописувалися покари за сексуальні переступи. А сексуальність – це продукт спроби соціально стратифікувати в залежності від сексуальних страт. Парадоксально, але якби Бог дав нам іншу анатомію і розділив статевий акт на акт для репродукції і на акт для рекреації, для відпочинку, тобто гранично розвів би ті механізми запліднення і механізми отримання насолоди, дуже вірогідно, що вся наша соціальна організація була б інакшою. Імовірно інакше виглядала би цивілізація, гендерний розподіл ролей, інакше виглядали б система дискурсивної влади, і навіть бінарність статі не вважалася б такою очевидною і природною. Отакий кардинальний ефект мало б просто розділення сексуальності репродуктивної і сексуальності рекреативної. Але [нрзб] на рівні фізіології ці функції легко підмінити, видати одне за друге, і дехто цим фактом постійно маніпулює. І жертви цих маніпуляцій проявили себе тут.
 
Сексуальність молода, їй заледве 100-120 років, і слово і феномен сексуальності є продуктом медично-психіатричного дискурсу кінця ХІХ століття. Саме завдяки цій нововиниклій в той час галузі науки серед етнографів, в тому числі українських, з*являється інтерес до вивчення статевого життя селянства в ХІХ столітті. Ті, хто сьогодні апелює до одвічних цінностей і народної моралі, просто не знайомі з цією етнографічною літературою. І, якщо нам видавництво допоможе у дослідженні цієї літератури і її оприлюднення нам вдасться здійснити… Реальне повсякдення ХІХ століття мало небагато спільного з тими пасторальними замальовками, нашими уявленнями про них. Статеве життя українців було укладено у форми, які багатьом донині ще не до кінця зрозумілі або невідомі. Наведу тільки один приклад.
 
Всім знають, що покритки, тобто дівчата, які народжували дітей до шлюбу, в традиційній культурі каралися і зазнавали всіляких зневаг. Але разом з тим в етнографічній літературі є описи випадків і традицій, де дівчина, яка народила дитину, мала пріоритет на шлюбному ринку, оскільки підтвердила свою фертильність. Данні записи потребують аналізу, але не коментуються вченими. Вони просто замовчуються, просто лежать в бібліотеках і архівах. Подібні данні, які суперечать нашим пересічним стереотипам про традиційне життя і традиційну мораль, я згадую також у післямові до збірника – існує сонм подібних випадків, які спростовують дивовижно пасторальні уявлення про моральну чистоту ХІХ століття. /…/ Гомосексуальність нині в Україні не пропагується, а нормалізується, що має призвести до зняття стигми і легалізації загального дискурсу навколо цієї теми. Цей процес буде завершено тоді, коли явно буде видно безглуздість тверджень, що дотримання прав геїв і свобода слова підважують устої нашої моралі.
 
Андрій Мокроусов: Перед тим, які іти далі, хочу одну побутову нотатку: от мені зараз тільки сказали, щоб потім не забути – коли ми все закінчимо, а у нас ще є час, ми всі поговоримо, сподіваюся, буду якісь запитання – просимо всіх не розходитися поодинці, а іти хоча б невеличкими групами. Нічого страшного, але легковажити цим не варто.
 
Отже, далі. В квір-антології, на наш погляд, мала б бути стаття, яка би суто академічно трактувала саме явище квір-літератури. Показувала би цей контекст від далекої давнини, від Сафо і Платона і дотепер, і зокрема український контекст. Через те, що готували ми цю антологію у певному поспіху, ми не встигли вмістити цю статтю, яку мала підготувати професор Гундорова, і я переконаний, що надолужимо це у другому виданні, яке теж заплановане – розширене, доповнене, звірене і так далі, але тепер я просив би пані Тамару, можливо, коротко такі шпіци до цієї актуальної статті презентувати нашій аудиторії.
 
Тамара Гундорова: Я хочу сказати, що поява квір-антології «120 сторінок Содому», на моє переконання, річ надзвичайно важлива. І з огляду на те, що вона щось нове відкриває для всіх нас, і проявляє як на рентгені наше суспільство, в якому так багато агресії, нерозуміння, непошани до іншого. До іншого різного – до сексуально іншого, до расово іншого, навіть до іншого іншомислячого, скажімо так. І це, мені здається, хвороба. Хвороба, очевидно, ще післятоталітарна. Тому що нас привчили до правильного мислення. І кожен думає, що він мислить правильно. І з тими категоріями правильності, ми, здається, вже котимося у прірву.
 
Я більше схильна вживати слово квір-антологія і хочу сказати, що квір-теорія, квір-студії, так само як і гендерні студії – це вже традиція. Це предмети, які читаються в університетах світу. Це тисячі книжок, написаних на цю тему. Для цивілізованого, культурного світу це річ уже загальновизнана. Питання в тому, що оту толерантність, яку проявляє вихід цієї антології, треба виховувати, вона не народжується нізвідки. Живемо в такому світі, де є агресивність, яка простежується не тільки у стосунках, у переконаннях. Бачите на вулицях, як люди дивляться по тому принципу, чи людина відповідає тому, якою я є, або якою вона повинна бути. Немає поля, немає свободи для самовияву. Я не знаю, чи ви це відчуваєте, але коли я буваю за кордоном, я приїжджаю додому і я це дуже сильно відчуваю.
 
Щоб не дуже лякати, що таке «квір» – бо, очевидно, це слово у нас поки що не введено у вжиток. Квір справді дуже нормальне слово. Це, так би мовити, дивний, ексцентричний, інакший. Не тільки сексуально інший. Квір-суб*єктивність, як це називається – це інші люди, це ті, хто обмальовують тіло татуажем, ті, хто пірсінгом займається – тобто вони вирізняються, вони створюють свій театр. Людина-театр ходячий, чи людина-маскарад, який сам себе проявляє, свою суб*єктивність. Через те, власне, назви таких відомих книжок про квір-теорію, як «Гендерна тривога» Югенда Батлера (уточнити), мені здаються дуже знаменними, тому що ми вже побачили тут, що це справді тривога. Це питання, яке ставиться вголос, і на яке треба відповідати, а в нашому суспільстві, – я знаю академічні кола, я знаю університет, бо я там викладаю, в тому числі гендерні студії, – для багатьох навіть професорів такого питання не існує, взагалі у нас є така нечутливість. Якщо ми чогось не знаємо, або щось є інше – воно просто не існує.
 
Так само зі словом «гендерний» – маємо різні слова іноземні – нам треба погодитись їх  використовувати, бо нема сенсу винаходити свій велосипед. Справді, гендер – це культурні коди, закріплені за сексуальністю в тому числі. У найпримітивнішому розумінні – це те, що дівчинку маленьку треба одягати в червоне, а хлопчика обов*язково в голубе, і хлопчик повинен гратися машинками, а дівчинка – ляльками, не інакше. Література, зібрана в цій антології, показує, як у цьому суспільстві живе, почуває, страждає інший, маргінальний, той, хто не є такий, як усі. І мені ця антологія надзвичайно цікава як досліднику передусім тим, що вона показує оцю маргінальність. А що таке маргінальність, що таке інакшість? Вона по своїй природі є річчю, яка розмикає і дає можливість уявляти варіативність, різність, неоднаковість, вона сприяє власне тому самому пошуку, якійсь тривожності.
 
Я хотіла сказати, що останнім часом у нас – я для себе принаймні розрізняю – з*явився такий новий феномен, як журналістська література. Дуже багато імен, які з*являються – це журналісти, що стали писати книги. Це не література, скажімо так. А література справжня народжується, очевидно, з якоїсь внутрішньої потреби страждання, оцього відчуття маргінальності, розщепленості між тим, який ти є всередині, і тим, яким тебе бачать інші, і між тим, яким ти хочеш бути – різних іпостасей інакшості існує безліч. І власне квір-антологія показує нам багато чого. Я тут як справжній викладач написала якісь тези і хочу сказати ще про відповідальність і готовність суспільства прийняти цю інакшість. Ця інакшість і зокрема сексуальна інакшість, квір-суб*єктивність – ефект, як кажуть дослідники, витіснення в комірку. Тобто є сфера приватного, і ти там можеш робити все що завгодно, і є сфера публічна, і ти там повинен бути як усі. І тут є один цікавий такий вірш, він називається, здається, «Гей-декамерон», де йдеться про те, що герою, від імені якого йде мова, його старий знайомий подарував плівку. А той його товариш і знайомий був уже кіномеханіком, йому забороняли показувати сцени з еротичними натяками чи щось подібне – все це вирізалося. І коли він почав дивитися ту плівку, то побачив усі вирізані кадри з різних фільмів, де є щось пов*язане з тим сексом, якого не існує, якого немає, який дуже часто патологізований, якого треба соромитися. Власне, я хочу сказати, що ми теж до певної міри не тільки розуміємо те, що є такі комірки, де є зовсім щось інакше, де живуть оці нібито маргінальні люди, але коли це естетизується, то ми теж маємо якесь задоволення, незважаючи на здоровий глузд, яким ми нібито керуємося. Ми з задоволенням дивимося «Горбату гору», – раптом щось із цього забороненого, із тої комірки виноситься на загальний такий огляд. В цій поезії ми бачимо серед дорослих людей такого маленького хлопчика, це справді одна з наскрізних тем цієї збірки, – маленький хлопчик. Як колись Сімона Де Бовуар казала, що в кожній жінці живе маленька дівчинка, ким би вона не ставала, то тут так само в тих героях живе маленький хлопчик, який відчуває, що цей світ інший, як у Олеся Барліга: «Він ховав маленького хлопчика» – для того, щоб бути прийнятим власне цим соціумом, заховавши свою інакшість. Квір-література позначено надзвичайною тонкістю, надзвичайною тендітністю – в доторках, в тому, як ти відчуваєш іншого, як ти наближаєшся, як ти боїшся йому признатися у своєму почутті, як ти бачиш збоку когось і боїшся перейти цю межу, тому що ця межа заборонена, це соціумом не прийнято, ти повинен це ховати, ти йдеш через мінні поля, щоб зустріти того іншого, який тобі близький. І ще мушу сказати, якщо читати цю книжку без таких ексцесів, які ми тут мали, тобто без політики, а політика взагалі, мушу вам сказати, річ брудна, якщо читати це як літературу, як естетику, я впевнена, що ви будете мати велике задоволення.
 
Для мене було цікавим – може, і для вас так само – що оця інакшість по-різному виражається, на різних рівнях. Можливо, ви знаєте, чули зі школи – існувала Нью-Йоркська група поетів, і серед цієї групи була така Патріція Килина. Це американка, яка вивчила українську і писала вірші, їх можна почитати в антології. Очевидно, що вона не знала добре українську мову, але достатньо добре, щоб відчути її, щоб на ній себе виразити. Її вірші досить цікаві, як погляд іншої людини. Потім Патріція Килина відійшла від цього, вона зовсім змінила життя, вона повернулася до свого прізвища, і виявилося, що вона лесбійка, вона написала лесбійський роман, який витримав 6 мільйонів видань – вона була дуже популярна. Розумієте, інакшість прокладає собі путь різними шляхами. Вона є такою силою, яка живить літературу і має різні виходи.
І наостанок я хотіла б сказати, що для того, щоб ми жили в тій Україні, в якій ми хочемо жити, ми повинні займатися вихованням толерантності, зокрема, гендерної толерантності. Це повинні бути програми, якісь підручники. Інакше, мені здається, ми залишимося повними дикунами, що власне сьогодні продемонстрували оці молодики.
 
Андрій Мокроусов: Дякую, пані Тамаро. Хочу тільки зазначити, що вірші Патрісії Килини можна почитати не в цій антології, а в антологіях Нью-Йоркської групи, але, сподіваюся в наступних, розширених і більших версіях будуть і її тексти.
 
Тепер кілька слів про те, чим керувалося видавництво, коли долучилося до цього проекту. Насправді, прийшов він до нас добре приготованим, і, хоча пані Ірина казала про великий внесок видавництва, це сильне перебільшення. Ми долучилися на одній з останніх стадій, до мене звернулися упорядники, пропозиція ця видалася вкрай цікавою. Абсолютно нова для нас царина, з якою ми, на наш сором, не стикалися до того, не зважали на неї, скажімо так. Тексти, запропоновані для антології, виявилися хорошими і дуже хорошими. Щось ближче мені як літредакторові, щось далі, але мої смаки не є критерієм. Це фахові, цікаві тексти – всі. Вони всі заслуговують на те, щоб український читач міг з ними познайомитися. Якби тут не було такої хорошої літератури, то з цим проектом було б важче. А виявилося, що і тут проблем не було. А решта мотивацій  радше були моральними і політичними, попри те, що слово «мораль» зусиллями відомих персонажів нашого істеблішменту перетворено вже на цілком обсценне, але періодично  все ж варто згадувати, що у нього є і нормальне коріння.
 
Передусім, як я уже сказав, «Критика», спільнота «Критики» – це коло інтелектуалів, які дописують в часопис, допомагають робити наші книжки, дотепер мимохідь, але радше ігнорували ті порушення людських прав у стосунку до геїв і взагалі цю проблематику. Припускаю, що в критиківській спільноті нема гомофобів, але – не зауважували це. І це, звісно, зле. В суспільстві існувала дуже важлива, дуже болюча проблема, одна з кількох, а «Критика» створена саме для того, щоб реагувати саме на такі болючі проблеми, їх виявляти, їх виносити на обговорення і дискусію і так далі. «Критика» якось це обходила, не бачила. Сліпа пляма. Оскільки ми не зважали на цю проблему, то виходило, що ми знов-таки мимохідь, поділяли з ксенофобною більшістю нашого суспільства – а я, на жаль, всупереч моїм колегам вважаю, що більшість нашого суспільства глибоко і тяжко ксенофобна,  – поділяли з нею принаймні оцю проблему ксенофобії. Основним, першим природнім мотивом долучитися до цього проекту було небажання далі поділяти з цим ксенофобним загалом таку відповідальність. Потрібно робити якийсь жест солідарності, який цей ланцюг розірве.
 
Ще одна мотивація. Ті з нас, хто належить до гетеросексуальної більшості, почали тішитися, що в цьому питанні їхні права ніхто не порушує, в цьому суспільстві і в цій державі. /…/ Але очевидно, що цей поділ суспільства – гомосексуали-гетеросексуали, якщо взагалі він має бодай якийсь сенс (а насправді можна говорити, що і сенсу немає, і це просто умовні, крайні точки на певній шкалі, а насправді є, скажімо так,  ситуації людської поведінки між тими двома екстремуми, але менше з тим), то тоді суспільство можна поділити і в десяток інших способів. І в тому чи тому випадку кожен з нас, гомосексуал чи гетеросексуал, українець,єврей чи росіянин, православний, греко-католик, атеїст і так далі, потрапить в ту чи ту меншину. Якщо в суспільстві ж бодай одна чи кілька меншин, які це суспільство упосліджує, передусім суспільство, не держава… Держава наша не проґавить нагоди десь порушити людське право, але не системно. Принаймні ми знаємо, що Україна першою на постсовєтському просторі скасувала кримінальну відповідальність [за гомосексуалізм]. Як у нас нема державного антисемітизму, так і нема державної гомофобії. Гомофобія державців є, а державної гомофобії нема. Отже, не держава, а суспільство упосліджує ту чи ту меншину. Рано чи пізно воно упосліджуватиме іншу меншину і геть усі меншини. Тиск на когось одного рано чи пізно буде тиском на кожного з нас. І навіть пекельні хлопчики з «Тризубу» імені Іванішина не врятуються, бо терорист системний рано чи пізно знищує терористів несистемних, вуличних гопників. Не кажучи вже про інтелектуалів, лібералів, орієнтованих на європейські цінності. Отже, якщо ми констатуємо чи припускаємо, що на сьогодні однією з найупослідженіших меншин, як я казав, поруч з мігрантами, можливо, безхатьками і  чорними є геї і лесбійки, значить, всі ми, а надто інтелектуальна спільнота, а надто ліберальна частина цієї інтелектуальної спільноти, чиїм форумом є «Критика» – ми мусимо солідаризуватися з цією упослідженою меншиною. У нас просто нема іншого виходу. Якщо хочете, це навіть не етична, а прагматична позиція. Здається, зрозуміло. Оці два міркування передусім були ключовими. Ну і крім того, мені здалося, можливо, теж помилково, не знаю – що сьогодні в Україні авторам такого проекту, можливо, окрім «Критики», нікуди було податися. Є купа хороших видавництв, ми всі їх знаємо, але я не певен, що бодай декілька видавництв не знайшлося би, які охоче пристали би на таку пропозицію. Хтось із небажання вплутуватися в такі чи в такі подальші неприємності, хтось з ідеологічних чи якихось інших міркувань Але так не має бути. Якщо є хороша літературна збірка, я вже не кажу про ті політичні і моральні аспекти, то має бути хоч якийсь вибір. Я був би насправді втішений, якби упорядники вибирали з кількох видавництв і прийшли би до «Критики» не тому, що тільки «Критика» готова це зробити, а тому що «Критика» ліпша від інших, бо у нас високі редакційні засади тощо. На жаль, тут ніякого тендера сьогодні бути не може, і це дуже прикра і важлива проблема для критиківської спільноти – чому у нас в цьому питанні сьогодні не може бути конкурентів. Це дуже погано, ліпше б їх було багато, і ліпше б ми були в хвості цього списку.
 
Щодо всіх цих казусів. Очевидно, ми розуміли, що так просто не минеться, але такого не очікували Ми думали, що все обійдеться здебільшого ідеологічними суперечками, перекрикуваннями і так далі. Я за цей час, що минув після виходу антології, спробував якось класифікувати той опір, з яким ми стикаємося – мабуть, три якихось великі групи. Перші – це дикунські, викривлені, збочені, але на мій погляд, можливо, хибний, тим не менше громадянські акції. Недогромадянське суспільство, недогромадянські акції, але в межах можливого. Образи, всілякі дурнуваті заперечення, геть-спіч і так далі, але все це в межах свободи висловлювання, в межах першої поправки, яка є, мабуть, найвеличнішим творінням новочасного людства. Добре, що вони є. Наша робота, робота ліберальних інтелектуалів полягає в тому, щоб будь-який ідіот, будь-який негідник, будь-який обскурант міг у цій країні, у цьому суспільстві вільно висловлювати свою думку в будь-якій формі, аж навіть до найгіршого, найбрутальнішого геть-спічу.
 
Другий рівень – те, що ми спостерігали, такий собі софт-терор, насильницькі акції. Вони кумедні, вони невдалі, вони собі більше цього перцю сиплють в очі, ніж нам, і говорили ми про це – їхні покровителі небесні були б сильно незадоволені, але тим не менше, хоча воно фарсово виглядає, це є терор. Мета будь-якого терору насправді не конче когось вбити чи когось висадити в повітря, хоча і таке є. Мета – це залякати і відохотити. Залякати і розохотити, очевидно, не упорядників і не видавців, бо залякуй – не залякуй, ми своє вже зробили. Залякати вас, читачів потенційних, залякати потенційних продавців. Насправді паралельно з тим, що всі бачили в інтернеті, на виду, у Львові, відбувалося інше. Якісь невідомі молодики, може, «Тризуб», а може і ні – не знаю – ходили львівськими книгарнями і попереджали ті книгарні, щоб не брали антологію на продаж, бо інакше вони вдиратимуться і палитимуть не тільки наші, а взагалі їхні книжки. Прямий терор – хоч який кумедний, але прямий. Третій рівень, мабуть, найгірший – хоч як це парадоксально виглядає, гірший від кумедного терору – це оті так само, правда, недолугі в дусі нещасного «Тризуба» спроби цензурування з боку окремих державців. Дуже незграбні, дуже кумедні, провальні. Зіткнулися ми з цим тричі. Ми знаємо, що ми всі живемо в ситуації припливної хвилі морального терору – ота комісія з моралі і так далі, але особисто ми, команда, що працювала над антологією, зіткнулися тричі. Вперше це взагалі були якісь нікому невідомі, анонімні, можливо, депутати Львівської міської ради, які тиснули на Форум, щоб Форум заборонив ту презентацію. Жодних підтверджень ми не дістали, Форум виявив коректність, далекоглядність і не дав згоди. Далі, вже під час презентацій, був шалений тиск на той-таки Форум, а, головне, на театр імені Курбаса, щоб театр скасував нашу презентацію. Треба віддати належне пану Кучинському і взагалі команді цього театру – вони повелися абсолютно коректно, категорично відмовили, попри те, що був депутатський запит депутатів від фракції «Свобода». Я не можу його процитувати. Це прекрасний текст, насправді. Читаючи його, я розумів, що ця людина, як і багато хто з цих молодих людей нового покоління України пішов не своїм шляхом, пішов у політику. Якби він писав, він безперечно був би третім після Гомбровича і Хармса. У нас була би кандидатура на Нобелівку. Це фантастичний текст. Пані Марія говорила про парадокси цієї сексуальності, і про те, що у нас взагалі пропагують, от цей депутат зокрема в тому запиті – не можу його  цитувати – закликав стати на обороні українських цінностей від того, того й того, зокрема, і від пропаганди полігамних стосунків. От де він дібрав ті полігамні стосунки, не кажучи вже про те, що він де державна людина і очевидно мав сказати, чи він проти полігамності, але за поліандрію, чи, може, за проміскуїтет класичний, – на жаль, [він не уточнив]. Текст прекрасний, раджу його знайти в інтернеті і поповнити свою бібліотеку.
 
Далі долучився до того депутат від львівської обласної фракції ХДС. От, здавалося б, ХДС на хлопський розсуд одна з найпристойніших сил, яка свого часу гуртувалася навколо Ющенка,  аж на тобі. Той депутат, очевидно, не мав такого хисту, він не сягав таких висот, але цікавий текст. Раджу його подивитися. Знов-таки, неофіційно нас повідомили, що, мовляв, це приватна  ініціатива, що партія його не підтримує, і що у львівській міськраді це теж не було підтримано. Не знаю, поки воно висить на офіційному сайті.
 
Отже, всі ці владні вибрики я вважаю штукою гіршою, ніж терор гопників. Бо гопники – на вулиці, їх, коли треба, випускають, коли треба – прибирають, а держава ніби завжди з нами і над нами. Ми її мусимо пильнувати і ми в жодному разі не сміємо підпускати її до таких речей. І зокрема для того, щоб в цій країні була та мораль, яку кожний собі обирає або не обирає, а не та мораль, яку нам буде диктувати якась легітимна або самопроголошена моральна інстанція, зокрема і для того ми і долучилися до цього проекту.