Хто надихає українських правих?

Бути “ліберальним” за рахунок середніх віків вкрай зручно.
К.Г.М. Маркс
 
Дослідники давно помітили тенденцію ізраїльських правих виправдовувати власні дії і програми посиланнями на націонал-соціалістичну Німеччину (див., напр.,, Сесиль Винтер "Господствующее означающее новых арийцев”). Мені це завжди нагадувало стратегію дурної й некрасивої нареченої, яка оточує себе ще дурнішими й страшнішими подругами. Всі “вороги” наділяються атрибутами нацистів, створюється штучна історична тяглість між вояками Цахала і в’язнями Аушвіца з одного боку, та між вояками СС та будь-якими ворогами держави Ізраїль з іншого боку. Після того, жодні насильницькі дії проти цих “ворогів” не виглядають злочинними, якщо не перевищують міру злочинів нацистів в Європі. А який є критерій цих злочинів? Для правого варіанту пам’яті про Катастрофу (שׁוֹאָה‎), тобто, Голокост первинним і основним є кількість (і саме вона!) загиблих, яка приблизно дорівнює кількості громадян Ізраїля; а також ірраціональність (зоологічний антисемітизм) цього Злочину (абстрактного, з великої літери і в одиничному числі), тваринну жорстокість виконавців.

Такі спроби абстрагуватися від конкретики, контексту та інших кутів зору при дослідженні слугують тому, аби приховати зв’язок політики нацистів з певним типом  капіталістичної   раціональності ,  а отже приховати те спільне, що ізраїльські праві мають з німецькими нацистами. Також, за маскою вічної жертви ірраціонального антисемітизму (який стає “резиновим” означенням, як “оранжевиє сіли”, наприклад) можна приховати нового хижака. Таке абстрагування —  смертельне для наукового дослідження, адже робить неможливим застосування методу аналізу і синтезу. Наприклад, якщо розглядати феномен таврування в’язнів концтаборів (байдуже, в якій системі координат, феноменологічній чи в інших), то доведеться дати визначення тавруванню в’язнів в таборах для полонених палестинців.

Ще один приклад: більшість знищених в Європі євреїв не були сіоністами, а складали йому опозицію: клерикальну, ліберальну та ліву. Ще меншій відсоток серед них складають саме праві сіоністи, не в останню чергу через те, що уряд Німеччини в 30-ті роки надавав допомогу сіоністам-ревізіоністам в боротьбі з британцями в підмандатній Палестині. Це зброя, вишкіл, вільна агітація за виїзд (навіть рабинів зобов’язали говорити Івритом, замість Ідишу) і транспортування (британська адміністрація суттєво обмежила в’їзд євреїв в Палестину). Отже інвалідною є ще одна ідеологема ізраїльських правих, а саме побудова держави Ізраїль через смерть 6 міліонів євреїв. Коли не дивитися на число, а поглянути на конкретних людей та їхні стратегії, то виходить дивна штука з цією побудовою. По-перше, виявляється (ой вей!), що євреї-анархісти (як приклад) будували державу Ізраїль самим фактом своєї боротьби з нацистською державою. По-друге, сьогоднішня політика ізраїльських правих виправдовується наслідками “вчорашньої” політики німецьких правих. Парадокс!
Таку саме тактику застосовують й українські праві: будь-яку суперечку вони прагнуть перевести в історичну і символічну площину. Акт спалення радянського прапора, чи демонтаж якогось пам’ятника, чисельні посилання на радянський досвід слугують кільком цілям. Перша й найочевидніша з них — це імітація бурхливої діяльності та провокування скандалів. По-друге, на тлі Сталіна і Берії набагато легше виглядати симпатичним. Сперечатися з реальними опонентами вони не завжди здатні, тому або копають мертвого віслюка-СРСР, або конструюють за власною подобою химеру “внутрішнього ворога”. http://livasprava.info/content/view/2818/1/  І по-третє, така тактика має сховати від нас генетичний зв’язок між державницьким проектом українських консерваторів і “совком”, з його елітарною практикою.
Іронія полягає в тому, що націоналісти залежні від радянського спадку не менше, а подекуди і більше, ніж інші категорії населення. Якщо подивитися на ту “революцію”, яку праві проголошують проти радянського минулого, то вона є лише перевішуванням ярличків, і аж ніяк не зміною моделей і методів.
 Водночас, відчувається структурна подібність ізраїльського та українського націоналістичних міфів. 
Диктат установчого дискурсу (політизоване питання назви-дифініції), монополізація істини (закріплення її на законодавчому рівні) гонитва за числом, паралельно з ігноруванням всього, що не вписується в межі дискурсу, або не відповідає функції міфу (заважає, чи просто не потрібно), — це риси “правої” версії як Холокосту, так і Голодомору.
Після 1991 року втратили свій статус установчі міфи “Жовтнева революція” і “Велика вітчизняна війна”. Утворився певний вакуум в історичній пам’яті. На місце цих консолідаційних міфів тепер приходять міфи «Голодомор», і «визнання УПА». Одразу обмовлюся, що під словом “міф” розуміється певна структура, і що воно не несе виключно негативного значення. Міф “Голодомор” запускали ще до Кучми, і він досить швидко прищепився більшості населення,що свідчить про існування певної пам’яті про події 1930-34рр. Є ще один кандидат на роль консолідаційного міфу, а саме “Національно-визвольні змагання 17-21рр.”, але навіть в такому формулюванні той період не дуже підходить для політичних спекуляцій, бо доведеться кудись ховати соціалістичний, соціал-демократичний та анархічний “спадок”.
Одним з елементів міфу “Голодомор” є підкреслення покори і пасивності населення, що вимирало.  Також не варто, мабуть, говорити навіщо міфотворцям з адміністрації, наприклад, Леоніда Даниловича було стверджувати пасивність селян перед державним насильством. Але навіщо таке стверджувати “опозиційним” правим? Ну, ізраїльські праві пишуть про покірність загиблих в Катастрофі перед тим, як закликати до превентивного насильства.
За президента Ющенка почалася гонитва за числом жертв. Принциповим питанням стало побити “рекорд” Голокосту, лунала цифра 10 міліонів, але врешті зупинилися на 7-ми. Ніби трьох, або п,яти міліонів мало! Та для будь-якої здорової людини це не важливо для визнання злочину. Також, аби підтвердити статус геноциду, велику увагу приділяють доведенню “злочинного наміру”. Таким чином, провина за цю трагедію покладається на ірраціонально лихих чужинців, зоологічних українофобів. 
Як на мене, найбільш цікавою і моторошною концепцією про голод 31-33 роках, є концепція Касьянова: Голод був результатом помилки. Він не мав принести смерть міліонам, а мав лише загнати їх в колгоспи, упрокорити, допомогти вилучити та продати збіжжя за кордон. Відсутність запланованої кількості збіжжя змусило керівництво не засумніватися у власних розрахунках, а шукати диверсантів і ворогів народу. Аж до кінця 32 року вважалося, що зерно в селян є. Могутній державний апарат творив власну віртуальну реальність і жорстоко карав все, що в неї не вписувалося. Мільйони загинули через інерцію політичної системи та її гіпертрафованого репресивного апарата. Це дуже страшно, це яскраво демонструє абсурдність ситуації, коли буття
мільйонів залежить від купки людей із їхнім суто державницьким розумінням управлінської та економічної раціональності.
Тому не пишуть про функціонерів, які відмовлялися виконувати злочинні накази. Про людей, які ділилися останнім з ближніми. Про спротив. Власне, тому не йдеться про людей, а лише про абстрактні цифри. Бо минуле використовується для того, щоб впливати на сьогодення.
Міф “УПА” це така ж спроба перевісити ярличкі “герой” і “зрадник”, а зовсім не змінити саму структуру радянського міфу “ВВВ”. Призначення цього міфу в СРСР і сучасній РФ є “історичний фотошоп”: створюється “рамочка”, за межі якої з Другої Світової війни витісняється все, що дискредитує політику Москви. Перше, що робить ця “рамочка”, це вирізає спільні радянсько-нацистські акції в Європі (політику з приводу Чехословаччини, територіальні обміни, розгром Польщі), а також Маньчжурську і ряд інших операцій. Друге — штучно зображує СРСР єдиним опонентом нацистам, вирізає союзників і не прорадянські партизанські рухи. По-третє, цей топос апелює до Вітчизняної війни (1812 року). І в риториці і за структурою міф “ВВВ” є націонал-шовіністичним, імперським. Якщо ж взяти міф “УПА”, то його палкі адепти категорично не бажають ставити українські націоналістичні організації, проекти та їхні практики в загальноєвропейський контекст “доби інтегрального націоналізму“. Тут у пригоді стає вже готова “рамочка” радянської історіографії, яка нашвидкоруч пристосовується до нових (але не дуже) завдань.
Більшість ізраїльський правих — репатріанти з Радянського союзу, секулярні евреї, що погано володіють як Івритом, так і ідиш. Схожа ситуація і з українським правими. Більшість із них мають жагуче бажання довести ідентичність у найнедоречніший спосіб, бо їм бракує, зазвичай, саме «українськості». І чим радикальніші націоналісти, тим частіше можна побачити у їхньому патріотизмі ґандж.  Достатньо хоча б переглянути кілька відео організації «Патріот України» Ви самі тоді на власні вуха почуєте наскільки ж погано володіють українською рядові «бійці» організації.    
1948 року було утворено політичне об’єднання Херут (івр. -חֵרוּת). Засновниками його стали члени Іргуна (ארגון), однієї з військових організацій, що діяли на території підмандатної Палестини до проголошення незалежності держави Ізраїль і війни за незалежність. Метою створення було перетворити підпільну організацію Ецел (אצ"ל) на парламентську партію. Члени Іргуна сповідували ідеї правого сіонізму (сіонізму-ревізіонізму), ідеологом якого був одесит Володимир-Зеєв Жоботинський. Таким чином, військова організація перетворювалася на політичну партію, що прагнула увійти до Кнесету. Цікаво, що перетворитися на респектабельну партію Херут так і не спромігся. Мабуть, через свій суперечливий спадок терористичної організації та традицію корупційних скандалів (хоч останні притаманні всім ізраїльським партіям). Лише пізніше ця партія увійшла до блоку Лікуд (ליכוד‎), з яким прийшла до влади в 1977 році.
2004 року на 9-му з’їзді Соціал-націоналістичної партії України прийняли рішення про перейменування партії на ВО “Свобода”. Виключення з назви слів “партія”, “націонал-соціалізм”, та поява гарного слова “свобода” свідчать про спроби стати більш привабливими для виборців, про спроби пройти до Верховної Ради та місцевих рад. В той же час ВО «Свобода» приймає нову редакцію програми. "ВО "Свобода" буде широко пропагувати ідею переходу українського суспільства від нинішніх форм опосередкованої демократії до форм прямого народовладдя." Втім, вже у 2007 році в документи повертається термін «націократія». 
Символіка збройного сіоністського угруповання "Лехі", що імовірно співробітничало із нацистами. 
Риторика, ідеологія, стратегія, політика історичної пам’яті, комплекс меншовартості й “хуліганське” минуле — це не повний перелік того, що поєднує українських правих та їхніх закордонних колег, а надто — колег з Ізраїля. Навіть назви “найяскравіших” партій співпадають, адже об’єднання Херут перекладається як “свобода”. Такий набір співпадінь може свідчити про свідоме запозичення досвіду, а надто про плагіат українських правих у своїх споріднених близькосхідних колег. Якщо ж ні, і якщо прийняти тезу функціоналістів та структуралістів, то українські та ізраїльські “інтегральні націоналісти” тотожні. Ба більше, і в тих і в інших споглядається типова ідентифікація з агресором  (як на особистому рівні, так і на рівні соціальних практик), з НСДАП та з КПРС, перехресно запиленими.
Але є і відмінності, а саме той факт, що Харут об’єднувався з усіма центристами і правими в Ізраїлі, аби тільки посунути від влади соціалістів. Так з’явився блок Лікуд. Харут знов вийшов з Лікуда лише
нещодавно ПІСЛЯ перемоги останнього і формування правого уряду. А ось ВО “Свобода” зробила зовсім навпаки, що викликає і досі підозри в її грі на боці ПР. Херут є більш послідовною правою партією. Так що в сіоністів «свободівці» навчилися тільки поганому. 
ПРИМІТКИ
 *Хавер (іврит) — товариш
ПО ТЕМІ: