Центром суспільства, як і центром історії, є вкорінене уявне (?????? ??????????) людства, що самовільно розгортається і зростає. Це саморозгортання та саморозвиток відбувається у двох, базових для суспільства та історії вимірах: у вимірі встановленого (інституалізованого, ???????????) та вимірі встановчого (інституалізуючого, ???????????). Інституція (??????) у питомому значенні цього слова є відначальним утворенням суспільно-історичного поля (?????????-???????? ?????), а саме — безіменної спільнотності (??????? ?????????????). Такий процес як форма, як ейдос у платонівському розумінні, перевищує будь-що з того, що можна було б вважати продукуванням індивідів чи суб’єктів. Індивід чи індивіди взагалі і самі являються інституціями — інституціями незмінними та інституціями відмінними від суспільства до суспільства. Індивід стає кожного окремого разу визначеним полюсом суспільного приписування оцінки та покладання відповідальності (????????????) у формі «ти це зробив» і суспільного розподілу („ти це отримаєш”), що встановлюється щораз через домовленість, і без цього полюсу існування суспільства є неможливим. Суб’єктивність як принцип самовідзеркалення або самопомислювання (?????????????? ????) та волевиявлення, тобто як думка і як сила волі, не є ані фізичною даністю, ані чимось зрідненим з біологічною природою людини. Суб’єктивність сама є суспільно-історичним проектом (????????). Її засади подибуємо двічі — у давній Греції та західній Європі — вираженими так, що існує можливість їхнього встановлення та хронологізації. Чому я кажу, що індивід зазвичай у нашому розумінні є радше інституція, аніж фізичне дане? Тому що те, що є відначально даним і знаходиться в серцевині середньостатистичної соціальної особи і суб’єктивності у широкому розумінні, в єстві громадянина, що простує вулицею міста, та дикуна, що лагодить свого лука, як і в єстві Аристотеля, чи Платона, чи будь-кого іншого, є психічною монадою (несвідомим на найглибших рівнях), витоком якої не може бути суспільно-історичне, але яку суспільно-історичне формує без встановлення якихось меж і лише за однієї умови: їй слід бути здатною задовольнити конкретні найменші вимоги псіхе (????). Головна ж поміж інших вимога полягає у тому, аби надати псіхе, життю, яке псіхе надалі вестиме у суспільстві, щоденно актуального смислу. Соціалізація (????????? ???????) досягає цього, формуючи освітнім впливом новонароджене звірятко і продовжуючи впливати на нього у такий спосіб усе життя, змушуючи його прикритися та означити себе самого у суспільних значеннях, їхньому магматичному сплаві, які щоразу встановлюються певним суспільством і які пронизають його як ціле і кожен з його інститутів.
Природно як такий індивид не є чимось випадковим, другорядним та незначним у порівнянні з соціумом. Зокрема соціум не може існувати у жодний інший спосіб, окрім як шляхом власного втілення у індивідах, втілення, яке завжди є фрагментарним та доповнювальним, перенесенням у себе суспільних інститутів та суспільних значень окремими особами, що живуть, ходять і розмовляють. Кожен з нас вважає себе самістю та окремішністю, але на 99,9% він є одним з фрагментів суспільства, здатним до ходіння і нічого більше. Аби стати чимось більшим, потрібні інші передумови, про які я вестиму мову згодом. Наразі я хочу наголосити, що суспільство щоразу формує той матеріал, яким є псіхе, і дозволяє йому існувати, і що псіхе в соціальному індивіді ніколи успішно б не реалізувалася, окрім як через надання йому значень і встановлення для нього правил, і у такий спосіб впливаючи на його формування. Але, якщо на речі поглянути з іншого боку, суспільство існує як конкретне і справжнє лише у окремих особах і через осіб, яких створює. Наприклад, давнє атенське суспільство є нічим іншим, як самі атеняни, і цей факт мешканці Атен усвідомлювали набагато краще за наших сучасників. Без атенян давнє атенське суспільство є лише купою руїн, уламків мармуру, решток видозміненого ландшафту, незрозумілих написів на брилах, статуй, які іноді невід витягає з Середземного моря, і нічим більше. Атеняни втім у жодному разі не були б собою, якби їх не сотворив такими номос (уклад) поліса (????? ??? ??????). Наразі маємо певний зв’язок між інституалізованим суспільством, що як таке безмежно перевищує сукупність індивідів, які його складають, але не може існувати, окрім як будучи реалізованим, втіленим в особистостях, яких продукує, тобто встановлювється своєрідний зв’язок між цим суспільством та цими особистостями. Такий специфічний зв’язок неможливо розглядати крізь призму класичних категорій цілого та частини, сукупності та елементів, загального та часткового і т.д. Створюючи себе, будь-яке суспільство створює індивідів, в особі яких може реалізуватися та існувати.
Інституалізоване суспільство щораз створює індивідів з першоматерії псіхе і вони у своєму початковому вигляді не мають нічого іншого, окрім як відтворювати суспільство, що їх породило. Лише у тій мірі, у якій вкоріненій уяві псіхе кожного окремого людського створіння вдається просякнути один за одним крізь усі прошарки соціальних стримувальних бар’єрів, з яких складається індивід, лише у такій мірі можливе існування зворотного впливу певної людини на суспільство і звісно такий вплив є явищем рідкісним і в будь-якому разі маловідчутним майже в усіх суспільствах, оскільки майже у всіх суспільствах панує інституалізована гетерономія. В межах такої гетерономії, єдине, що може здійснити певна особистість, — грати певну соціальну роль, з тих, що є визначеними наперед: бути вождем, воїном, шаманом, магом чи нині — держслужбовцем, робітником, чемпіоном з баскетболу, прем’єр-міністром, повією, міністром і т.д. Поза ними єдиним способом явлення індивідуальної псіхе у таких гетерономних суспільствах є порушення встановлених законів та патологічні прояви. По-іншому все відбувається у мікросуспільствах, в яких розрив цілковитої гетерономії дозволив (виникнути) засаді дійсної індивідуалізації особистості і де вкорінена уява індивідуальної псіхе змогла віднайти чи сотворити суспільні інструменти для первинного громадського вираження і відверто сприяти самовидозміні (????????????) суспільного світу.
Установлення кожного суспільства відбувається особливим, несхожим на інші, чином. Кожне суспільство, кожен тип інституалізованого суспільства, є певним ейдосом в платонівському розумінні, певною формою, яка як така природно володіє власними визначеннями, створює закони для власного існування (не лише формальне законодавство) і виявляє тенденцію до постійного самовідтворення. Чи не подрібнюємо ми таким поглядом історію, перетворюючи її на шикування одне за одним суспільств, які, можливо, не мали між собою нічого спільного? Ні, адже в кожному суспільстві через причини, що стосуються як антропології у базовому сенсі та онтології, існує встановчий, спільний для всіх, елемент. Кожне суспільство зобов’язано здійснити встановлення і воно завжди має визначені загальні риси, а саме втілюється на основі двох взаємопов’язаних та нерозривних елементів: ідентифікаційно-сумарного (??????????-???????????) (що проявляється як функціональне та інструментальне), а також власне уявного, носія уявних значень, які не допускають ані „реального” пояснення, ані „раціонального” обґрунтування.
Ідентифікаційно-сумарний елемент, заснований як на ідентифікаційно-сумарній складовій „до-соціумного” світу, так і, ширше, всього сущого, видається відносно простим. У кожному суспільстві два плюс два мають складати чотири, а бик і корова не можуть привести на світ нічого іншого, крім як теля. Але навіть ця ідентифікаційно-сумарна складова скрізь і завжди є щедро просякнутою чистим уявним, наприклад, у християнських суспільствах шість днів на тиждень один плюс один дорівнює трьом і три відрізняються від одного. Недільного ж ранку один і три стають одним і тим самим, що йменується таїнством Святої Трійці. Якщо ви підете до якогось вірянина-продавця, який продає якийсь крам за 3000 драхм і дасте йому 1000, мотивуючи це тим, що 1=3 в силу таїнства Святої Трійці, яким би відданим християнином той не був, він розсміється вам в обличчя. Що це означає? Те, що поза ідентифікаційно-сумарним полем, в межах якого суспільство визнає, що 1+1+1 дорівнює трьом, існує більш важливе для нього поле уявного, в якому панують інші значення, наприклад, значення релігійні. Таким чином у деяких племен корови є тваринами, підпорядкованими законам біологічного відтворення, що дають молоко для споживання, але одночасно можуть бути чи божественними створіннями, чи створіннями, в які втілюється божество, чи божественними символами, суспільними чи якимись ще. Отож завжди існує двоякість між ідентифікаційно-сумарним та чистим уявним, яка характеризує процес установлення будь-якого суспільства. Це дозволяє нам до певної міри зробити перший крок і наблизитись до інших суспільств. Ми знаємо, що будь-яке суспільство зобов’язане притримуватись ідентифікаційно-сумарної логіки, наприклад, ми знаємо, що під час демографічного та економічного аналізу деякі речі виключено, оскільки без цього конкретне суспільство не могло б вижити: це і є ідентифікаційно-сумарна логіка. Тож наразі маємо перед собою щось на кшталт компасної стрілки, яка часто вводить у оману і багато разів збивала на манівці етнологів та соціологів.
Коли ж ми хочемо проникнути у уявні значення певного суспільства, які до того ж мають більшу важливість, то натрапляємо на великі складнощі. Наразі я зауважу лише те, що у такій ситуації ми теж не є беззбройними, але наперед висуваємо свої інші можливості, а саме — можливості розумові. Тобто намагаємося збагнути не те, як виробничі відносини в давній Греції породили філософію, що власне не має сенсу, але, як атенських громадянин і вся громада могли існувати в своєму світі, що для них значило поняття демократія, поліс, релігія, і те саме зробити стосовно будь-якої іншої культури.
Звісно, з першого погляду, такий підхід виглядає і є для багатьох недостатнім та слабким. Як можуть люди, що існують в одному світі, збагнути (і визнати) те, що інші люди можуть існувати в іншому?
Замість того, щоб відповідати теоретично на це питання, нагадаю вам історію, яку переказує Геродот. У короткому вигляді йдеться ось про що: Дарій, Великий Цар персів, мав при своєму дворі якійсь нарід індусів, а також якихось греків. Одного разу питає цар індусів, що вони роблять зі своїми мерцями, а ті йому — звісно ми їх з’їдаємо. Не спалюєте? — перепитує цар. Вибач, царю, — відповідають індуси, — але що це за блюзнірська ідея! Потім він питає те саме у греків, і греки відповідають, що спалюють своїх мерців. Не їсте? — перепитує цар. Що за божевільні думки приходять тобі у голову, царю? — дивуються елліни.
Очевидним висновком з цієї історії є те, що кожен народ вважає закони та порядки інших збоченням та блюзнірством. Але можне з неї винести й глибшу думку: сам факт відмінності Дарій — очевидно з висоти положення, яке посідає, володаря незчисленних племен та народів, звичаї яких має поважати та приймати — розуміє і приймає як дане. Але те саме розуміє і приймає й Геродот, який не є правителем, але — людиною мудрою, і розповідає історію як моральний урок. Геродот як мудрець (філософ) може збагнути, 1) що для кожного людського племені існує власна звичаєва церемонія поховання (адже людське тіло ніколи не перетворюється на природний об’єкт, труп іншими словами) і 2) що ці церемонії не є ані „логічними”, ані „божевільними”, ані слідують „природі речей”, ані протистоять їй, бо кожного разу відповідають укладу (закону, номосу) певного племені. В іншому місці Геродот називає Кабміза безголовим, бо той не розуміє, що кожен народ має свої закони, і ці закони для конкретного народу є добрими. Сьогодні ми можемо додати ще й третій пункт, 3) ми намагаємося збагнути ці закони (але не „пояснити” їх) і в певному сенсі нам це вдається завдяки застосуванню власної відроджувальної уяви (?????????? ????????).
Коли ми маємо справу з іншими суспільствами, ми намагаємося дістатися ядра уявного, що пов’язує їх між собою: і тут нам може знагодитись той факт, що існує дещо, що перевищує логіку, ідентифікаційно-сумарне, що стосується виключно людської онтології і яке зобов’язане сформувати будь-яке суспільство для того, щоб у її інституцій дійсно була сила. Тобто ми пересвідчуємось, що кожне суспільство є інституалізованим, і що ці інституції мають силу саме в цьому суспільстві. Те, що вони мають силу в певному суспільстві, втім не означає, що вони постійно спираються на палиці та в’язниці; аби були лише маги та переконання, чи дикуни і монастирі, чи телебачення і міністерство інформації. Цього досить для того, щоб інституції мали силу, і люди певного суспільства корилися щораз тому, що вважається загальновизнаним станом речей (???????????), не будучи при цьому у якійсь спосіб персоналізованим. Чому так стається? Коли ми дивимося на інституції, на встановлення певного суспільства, що ми вирізняємо в основі цього процесу? В його осерді знаходиться мова. Ми вирізняємо нею спосіб визначення дійсності: що є дійсним, а що ним не є; спосіб визначення істинності: що є істинним, а що — ні. Мені складно сказати, що є істинним для сучасних людей, а що — хибним. Але я точно знаю, що для класичних євреїв чи справжніх мусульман істинним чи хибним є те, що йдеться в Старому Заповіті або Корані.
Спосіб поведінки і манери, дії, робота, врегулювання сексуальних стосунків та відносин між статями, дозволене та недозволене, заклик віддати життя за плем’я чи націю — все це має силу (??????) для соціалізованої псіхе, викликає повагу і нав’язує свою волю. Уявіть чотири сотні первісних людей з луками та списами, що нищать одне одного на бойовищі. Навіщо вони це роблять? Бо плем’я вирішило розпочати війну проти іншого племені. Яким чином відбувається маса речей, що, як поглянути на них з позицій дійсної псіхе (?????????? ????), псіхе несвідомої (?????????? ????), є цілковито беззмістовними, не мають жодного сенсу (до того ж, вони часто не мають жодного сенсу і не для цілковито несвідомої псіхе (?? ??????? ?????????? ????), що випливає з факту, наприклад, того, що люди часто не прагнуть йти на війну, хоча більшість таки йде, йде, щоб загинути там попри свою біологічну природу)? Тож через що інституції володіють такою силою і як нав’язують її?
Відповідь на таке питання містить два аспекти: психічний та соціальний. З погляду психіки дуже стисло слід вказати про таке: існує соціальне конструювання індивіда, що є історичним процесом, через який псіхе примушується або добром, або насиллям (наслідок завжди той самий) позбутися своїх відначальних елементів (?????? ???????????) та (вийти) з свого початкового світу. Вона ніколи не позбавляється від них цілком, лишаючи „достатньо за потреби” (???? ??? ?????? ??????), як сказав би Аристотель. Передумовою для такого позбавлення є те, що псіхе одночасно приміряє на себе соціально встановлені елементи, світ, норми. Саме у цьому слід вбачати реальне значення того, що в психоаналізі називається сублімацією. Якою ж є елементарна передумова такого процесу, що по-суті у якій би формі не відбувався: силуванням чи по-доброму, завжди є формою насильства стосовно псіхе, психічної монади? Суспільство віднімає у псіхе те, що з початку було для неї (основним) сенсом, а саме — повний та безмежний егоїзм та нарцисизм, і пропонує їй інший смисл. Цим іншим смислом є організація світу, поліс, бог, вічне життя, Аллах, багатство, влада, сила і т.д.
Так майструється соціальний індивід, інтеріоризуючи світ та смисли, створені суспільством, тобто внутрішньо засвоюючи явно та приховано маніфестовані значеннєві елементи (???? ??? ???????? ????????? ????????) з цього світу, і потенційно, увесь соціальний світ. Для цього існують нескінченні посилання та перескеровування, що поєднують мов магматичний сплав кожен фрагмент цього світу з якимось іншим. Подумайте, що відбувається під час засвоєння рідної мови дитиною від матері. Діти засвоювали материнську мову задовго до того, як з’явилась перша школи і робили це успішніше, ніж у класах. В чому річ? Мати ніколи не навчає мови в її сукупності або наборі правил та норм. Дитина схоплює фрагменти і, накопичуючи їх, розвиває здатність розуміти практично все, що може бути висловленим засобами певної мови. Те саме відбувається і з такою гігантською конструкцією як соціальна світобудова. Щоразу освітній процес є фрагментарним, але потенційно (і це є особливістю не лише мови, але всіх суспільних феноменів) він містить у собі всю сукупність значень, характерних для цього суспільства.
У соціальному аспекті той самий процес забезпечується сукупністю інституцій, в межах яких постійно перебуває навернута людська істота (???????????? ????????? ??) з часу свого народження. Природно головним представником суспільних інституцій, що перебуває поруч з дитиною, є її мати: цей суспільний Інший, зазвичай мати, практично завжди — мати, у всіх випадках є соціалізованим у певний спосіб і говорить на певній мові. Я не знаю, чому люди, коли думають про матір, думають про зв’язок у більшості випадків приватного характеру. Будь-яка мати поруч з власною дитиною є зокрема трьома тисячами років активного олюднення (????????????), а разом з тим це — ціле суспільство, при чому у тому вигляді, у якому воно виражається крізь свою мову: не роби це/ так, молодець, роби це. У цьому вже міститься і зміст інституалізації, і те, що є суттєвим для будь-якого встановлення і що для біологічних істот на долюдському ступені існування не має жодного сенсу: визначення дозволеного та недозволеного. Коли якась мати каже дитині „ні” і щось забороняє, інституція вже є потенційно присутньою, і здатність людського створіння існувати під началом інституцій, що спершу природно зустрічає опір збоку дитини, формується саме у такий спосіб.
Якщо говорити абстрактніше, згаданий процес формування соціального індивіда складається з усіх інституцій та реальностей, що існують у суспільстві: школа, віковий ценз, квартал, армія, а нині до цього додається ще й маса інших речей. Сума вищезгаданого складає те, що [давні] греки називали пайдея (освітою в широкому розумінні): те, що перетворює біологічну та психічну сировину на певне людське створіння, що живе у певному полісі в античному розумінні цього слова. Сила інституцій гарантується передусім і головним чином цією процедурою, внаслідок якої маленьке, полохливе звірятко або потрапляє в стан психозного аутизму, на щастя в поодиноких випадках, або стає соціальною особою. Людська істота перетворюється на соціальну особу лише по мірі внутрішнього засвоєння та прийняття нею інституцій, і саме в цей момент з’являється проблема влади (???????). Яке визначення владі ми надамо? Якщо під владою ми розумітимемо, а я вважаю, що слід розуміти під нею саме це, здатність до будь-якого очільництва (????) (коли я кажу очільництво, то розумію не органи державної влади, а те, що німці називають Instanz — певний колективний орган (????), персоналізований чи аперсональний, який сформувався шляхом інституалізації), тобто здатність до владного спрямування кого-небудь вчинити або ні певну дію, яку він би сам по собі ніколи не зробив або навпаки, стає одразу зрозумілим, що найбільшою з можливих форм влади, тією, про яку завжди мріють тирани, мала б бути та, яка б дозволяла наперед формувати індивідів так, щоб вони самі чинили те, чого б прагнула влада, що є над ними, і не мусила б вдаватися до жодного примусу чи диктату у звичайному сенсі, чи якогось зовнішньо вираженого владарювання правом вищого (?????????), що змушувало б людей робити чи не робити те або інше. У такому разі, зокрема, можете пригадати кількох письменників, наприклад, Гакслі і „Новий прекрасний світ” та Орвелла і „1984”, також є очевидним, що особа, яка б зазнала такого формувального впливу, виражала б одночасно зовнішньо цілковиту спонтанність дій, роблячи сама, те, що слід робити, і звісно для якогось зовнішнього спостерігача, який би з самого початку знав про перебіг всього процесу, являла реальність абсолютної гетерономії.
Таку владу можна було б назвати абсолютною. Як нам відомо з історії, зовсім нещодавно тоталітарні режими — нацистський та сталінський — намагатися досягти якогось такого результату. Зробити так, щоб маленький німець чи радянська дитина спонтанно втілювали волю влади, як це зробив Павло Морозов, що в 10 років звинуватив власних батьків у антирадянських настроях і став національним героєм. У порівнянні з цією абсолютною владою, кожна зовнішньо виражена влада, кожне право вищого, що зобов’язані вказувати: роби те/ не роби це, видаються недостатніми і завершуються крахом.
Зв’язок інституалізації себе суспільством з індивідами, яких такий процес конструює, демонструє, що, якими б не були його форми, він здійснює вкорінену владу (?????? ???????) над особами, що формуються у цьому суспільстві, яку я пропоную йменувати вкоріненою субвладою (??????????). Ми не маємо змоги локалізувати цю субвладу, що є виявленням та виміром встановчого вкоріненого уявного суспільства. Перед будь-якою зовнішньо вираженою владою, перед будь-яким правом вищого володарювати стоїть вкорінена субвлада, яка не є ані владою окремої особи, ані якоїсь владної структури. Вона здійснюється загалом всім інституалізованим суспільством. Однак до цього інституалізованого суспільства існує суспільство інституалізуюче. Але інституалізуюча влада, яким вкоріненим би не був її породжувальний вплив, завжди творить на основі та за допомогою матеріалу, що вже було інституалізовано, тобто сама вже перебуває в межах історичного процесу. Відтак це завжди є прийняттям певної даності, що відбувається під тиском набутого спадку. Смисл цієї тези в контексті проекту автономії стане зрозумілий згодом. Наразі вважаю достатнім сказати, що ця прихована (?? ????) субвлада, власне, по-суті влада інституалізуюча, є одночасно владою, що йде від інституалізуючого уявного, інституалізованого суспільства та всієї попередньої історії, яка знаходить у такому становищі своє тимчасове завершення. Тобто в певному сенсі це владна сутність самого суспільно-історичного поля, яку можна було б назвати владою тіні, Нікого (?????), як себе назвав Одиссей. Її неможливо уникнути і нам сьогодні; якщо нам і під силу змінити деякі інститути, встановлені у місці нашого проживання і в актуальний щодо нас час, нам не оминути той факт, що небагато інституцій можуть стати предметом висловлення відкритої недовіри і відкритого пере-укладання (??????????). Щоб б ми не робили, ми робитимемо у 1989 р. і в певному місці, відтак вся попередня історія у певний спосіб, звісно, не абсолютно, однак визначає і обмежує те, що ми можемо зробити.
Згідно з тим, що було сказано про спосіб дієвості влади, виходячи з того, що інституалізоване суспільство формує щоразу індивідів і робить це задля підтримування власного існування, владі у тому вигляді, у якому вона існує, слід було б стати абсолютною і формувати осіб таким чином, щоб вони її відтворювали. І нам відомо те, що дійсно кожне суспільство намагається сконструювати індивідів, які його відтворюють, так, щоб відтворюватись таким, яким є. Якби це було на 100% слушним, звісно ніякої б історії не було. Але нам відомо, що історія існує. Те ж, як це нам відомо, є іншою темою. Я стверджую, що історія існує, маючи сутнісний смисл, а не просто у вигляді низки дат. Це означає, що інституалізуюче суспільство ніколи не є спроможним здійснювати свою владу як абсолютну. Найбільше, на що воно здатне, у первісних чи більшості традиційних суспільств засновувати (???????????) своєрідну темпоральність удаваного неспинного повторення; однак під виглядом удаваного неспинного повторення непомітно продовжує діяти протяжно у часі її не придушена історичність (?????????? ????????????). Розглядувана ж як абсолютна влада та субвлада інституалізованого суспільства, а за ним і всієї історії, приречена на невдачу.
Одразу ж слід сказати, що цей факт ми можемо лише констатувати, сказати, що таким є стан справ, що це випадковий збіг (?????????) ув аристотелевому сенсі: збіг, що існує історія, що існує багато різноманітних суспільств. Та ми спробуємо пролити на це світло. Чому так відбувається? Узагальнюючи, я можу назвати чотири причини цього.
Насамперед, кожне суспільство будує свій світ. Наш світ не є світом давніх греків, а їхній не схожий на світ давніх китайців, світ давніх китайців відмінний від світу набіквара. Під світом звісно ми маємо на увазі не меблі і т.д. У світі, де в кожному дереві чи джерелі живе дух (німфа, дріада), речі відбуваються іншим чином, ніж у світі, де дерево є джерелом матеріалів чи об’єктом, що виробляє харчі, а криниця потрібна для того, аби помити автівку перед подорожжю. Кожне суспільство будує свій світ, наповнює його певним смислом і надає йому необхідну суму значень, метою яких є апріорне означення будь-якого об’єкта чи явища, що може виникнути. Кожного разу суспільство створює власні уявні значення так, щоб ними було неможливо заволодіти несподівано та без попередньої підготовки. З цього погляду найкраще побудована релігія; все, що сталося, сталося з волі божої. Найогиднішим та через це найкращим прикладом, наданим в цьому плані нам історією, є катастрофа, яку зазнали останньої війни євреї, а саме — Голокост, який для багатьох справжніх євреїв є і не може бути нічим іншим, окрім як доказом того факту, що євреї є вибраним народом, вирізненим поміж інших. Це жахіття, вираження без-сенсового (?-?????) в ході історії, релігія наділяє глибоким смислом.
Світ як світ до-соціумний (?????????????) цілком і повністю дозволяє суспільству надбудувати над собою перший рівень ідентифікаційних та сумарних відношень, через що Аристотель постійно повторював, що „людина породжує людину”. Існують закономірності (?????????????), що не залежать від філософської думки, ані від соціальної інституалізації, і якби їх не існувало, ані філософська думка, ані інституалізація взагалі не могли б постати як такі. Якби каміння падало вниз і потім якось підскакувало б до стелі, жодне суспільство, жодна думка не могли б існувати. За цією межею світ є хаосом. За межами таких ідентифікаційно-сумарних закономірностей на різних рівнях він не уможливлює порядок і не набуває жодного смислу. Той факт, що світ, суще як таке не володіє смислом, є необхідною передумовою для того, щоб різні суспільства вкладали в нього ті смисли, які вважають за потрібне. Якби смисл існував та никав собі світом, чи час від часу являв себе на Синайській горі, кажучи „Я єсмь сущий і вміщую в собі смисл світу”, не існувала б ані комунікація, ані філософія, ані різноманітні, відмінні між собою релігії, ані несхожі суспільства. Згадане без-сенсове світу, його хаотичне час від часу вторгається як дійсний факт всередину суспільства. З цієї миті наявне плетиво (??????) і магматичний сплав смислів може зазнати смертельного удару. Це зокрема є першою причиною того, чому влада ніколи не може бути абсолютною.
Наступною причиною є те, що сировиною, з якої суспільство продукує індивідів, є псіхе. Тут невідомо, чому більше дивуватися, чи майже цілковитій гнучкості (????????????) псіхе, яка віддає себе будь-чому, що нав’язує суспільна інституалізація, або її здатності рятувати власне унікальне ядро і свою вкорінену уяву, викликаючи у такий спосіб принаймні часткову невдачу тривалого процесу формування з боку суспільства. Кожен з присутніх, скоріш за все, пишається тим, чим є, і тим, що є греком, але, якби йому судилося народитися в Туреччині, він би пишався тим, що є турком, що врешті і доводить гнучкість псіхе. З іншого ж боку, унікальність (????????????) псіхе завжди виражається певним чином, яким би жорстким не був суспільний уклад. Виражається у формі снів, психічних захворювань, порушень норм, незгоди та протесту, також може набувати форми особистих внесків (??????? ???????), лише зрідка подибуваних у традиційних суспільствах, у поступову, повільну самовидозміну суспільства.
По-третє, суспільство ніколи не існує ізольованим. Через певний збіг обставин існують (????????? ?? ????????) й інші суспільства і воно їх пізнає так само, як і вони його: існує незлічена кількість людських суспільств, їхні зв’язки збігаються в часі і є взаємними, одна це створює смертельну небезпеку для інституалізації кожного суспільства і не тому, що невідворотно завершується конфліктом, а через те, що речі, які ми вважаємо святими і недоторканими для себе, у інших є святотатством. Наша їжа у інших може викликати огиду, наш спосіб укладання шлюбу, поховальні церемонії, освіта зазвичай видаються іншим божевільними та огидними і так само ми ставимося до таких речей ув інших. З цього погляду інші суспільства становлять смертельну загрозу для інституалізованих значень.
Четверте і останнє, суспільство ніколи не може втекти від самого себе. Інституалізоване суспільство завжди зазнає підкилимного впливу збоку суспільства інституалізуючого, внаслідок чого під виглядом інституалізованого суспільного уявного неспинно тече потік вкоріненого інституалізуючого уявного. Це вкорінене інституалізуюче уявне дозволяє нам надати сутнісного значення тому, про що я вів мову попередньо, тому, що через певний збіг обставин існує історія, через певний збіг обставин існує багато суспільств, тобто через певний збіг обставин різниця між суспільствами не виводиться з біологічних відмінностей, як це відбувається у, скажімо, бджіл, і через той-таки збіг сучасні суспільства не є такими, якими були суспільства 50 тис. років тому. Факт існування множини (???????????) суспільств у синхронії та діахронії означає те, що інституалізуюче уявне таки існує.
Всі захисні заходи, які інституалізоване суспільство може протиставити небезпекам, на які наражається у процесі інституалізації, можливо закінчаться поразкою і в певному сенсі в кінці кінців приречені на неї. Завжди може існувати злочин, насильницьке протистояння (????? ????????), фізичне руйнування та війна; це є однією з фундаментальних засад існування явної влади. Завжди існуватиме, щоб ми не уявляли та до чого б не прагнули в майбутньому, певний вимір суспільної інституалізації, що опікуватиметься цією суттєвою функцією — відновленням ладу, і не в значенні „порядку та безпеки”, але відновленням ладу світу, забезпеченням існування та функціонування суспільства перед лицем будь-чого, що реально чи потенційно могло б йому загрожувати. Є й інша, не менш суттєва, фундаментальна засада явної влади. Інституалізація суспільства та уявні значення, що втілюються в нього під час інституалізуючого процесу, є чимось більшим, за просто уявлення (???????????) та ідеї. Інституалізація суспільства, тобто самі ці інституалізовані уявні значення, є одночасно і уявленнями, і почуттями (?????????), і намірами (?????????). Кожне суспільство не має лише свій світ у сенсі єдиної картини світу чи ідеї про світ та цінності; в основному її зв’язок з життям та світом є чуттєвим, тим, що німці називають Stimmung; також, і це нас наразі цікавить більше, воно завжди спрямовується інтенціями (??????????? ????), має до чогось схильність. Християнські суспільства певної доби мали схильність до поклоніння Богу та поширення християнства; капіталістичне суспільство прагне розширити виробничі сили або раціонально панувати над природою і людьми. Кожне суспільство необхідним чином являє те, що можна назвати базовим порухом (???), або тяжінням (?????), або поривом (????); говорячи абстрактно, мінімумом є тяжіння чи порух суспільства до самозбереження, але насправді ми ніколи не маємо справу з самозбереженням у чистому вигляді. Через таке тяжіння або порив суспільне минуле та теперішнє стає заселеним майбутнім, яке завжди перебуває у стані поставання; це тяжіння та порив надають смислу найбільшому з існуючих питань, тому, що допитується, чого ще нема, але незабаром постане. За допомогою таких поривань живі можуть долучитися до побудови та збереження певного світу, який в ідеалі розширить до нескінченості встановлені та інституалізовані смисли, і саме вони змушують сукупність дій суспільства долати рівень простого біологічного виживання та коритися певному ієрархічному порядку (?????????), який не є в силу необхідності ієрархічним порядком людей та класів, але ієрархією цілей, що є річчю набагато важливішою.
З тієї миті, як всередині суспільства виникає порух, порив та тяжіння, в соціальний світ вводиться інший різновид безладу (??????), бо й у найбільш повторюваних та найбільш непорушних межах суспільних явищ та процесів (????????? ???????) завжди існує незнання та невпевненість щодо майбутнього і ніщо не в силі a priori повністю надати системного статусу (?????????? букв. кодифікувати) рішенням. Отож явно виражена влада проявляється як укорінена також через необхідність прийняття рішень про те, чому слід бути, а чому — ні, з огляду на цілі, очевидні та менш очевидні, які тяжіння, порив суспільства поставили перед ним самим.
Те, що ми звемо законодавчою та виконавчою владою, перебувають потай у чинній інституалізації, наприклад, у вигляді звичок; у первісних племен не існує писаних законів: так є, так ми робимо, бо так робили наші батьки, для втілення в життя певної норми закон не потрібен, вона втілюється самочинно. Але в жодному суспільстві не може не існувати відкрито прийнятої та встановленої судової та урядової влади у будь-якій формі, тобто тема закону як такого та в певному сенсі його механічного застосування (те, що недоречно називають виконавчою владою) можуть в деякій мірі завуальовуватися суспільством, але тема суду та доведення певного стану до кінця (?????) завуалювати неможливо.
Відтак, якою б не була реальна конфігурація влади, ми ніколи не можемо помислити саму владу лише як протиставлення друзів/ ворогів, як цього хотів Карл Шміт, ані вважати владу чи то володарювання правом сильного як монополію на використання легітимного насильства. До існування монополії на легітімне насильство існує монополія на легітимне слово, що має набагато вищій статус, над яким в свою чергу панує монополія на легітимне значення. Трон Господа значень перебуває набагато вище трону Господа грубої сили. Лишень коли конструкції інституалізованих значень почнуть валитися, оглушуючи все і вся грохотом свого падіння, лишень тоді дійсно можна почути брязкіт зброї. До того ж, потрібне слово для того, щоб пустити у хід зброю, тобто потрібен наказ чинної влади або того, хто їй протистоїть, що нав’яже свою волю групам озброєних людей. Четверта рота Павловського полку, особиста охорона Його Величності, разом з усім Семеновським полком були найбільш надійною опорою російського трону до тих неймовірних днів 26 та 27 лютого 1917, коли вони побраталися з народом та спрямували свої рушниці проти власних офіцерів. Найсильніше у світі військо не зможе вас захистити, якщо йому бракуватиме відданості вам, а найглибшою підваленою такої відданості є уявна переконаність (?????????) щодо вашого власного легітимного статусу (??????????) та чинності (?????).
Відтак у суспільстві завжди існуватиме явна влада, за винятком, звісно, такого суспільства, що зможе перетворити власних членів на автомати, які до найвищого рівня інтеріоризували інституалізований лад, та сконструювати таку темпоральність, яка a priori перекриває будь-яку річ, яка може виникнути у майбутньому, що навряд чи можливо.
Такий вимір інституалізації суспільства, що стосується явної влади тобто існування владних структур (?????), здатних видавати придатні для санкціонування накази, є виміром політичного. Цими владними структурами може бути все плем’я, або лише його старійшини, або лише воїни, або якійсь лідер, або демос, або якійсь бюрократичний апарат, демагог-авантюрист і щось інше. Влада у цьому значенні належить до одного з суттєвих в онтологічному плані елементів суспільства у тому вигляді, в якому воно відоме нам. Така влада сама по собі не є державою (??????); держава є чимось зовсім відмінним. Атенський демос не був державою. Держава існує там, де наявний стримувальний механізм, відділений від суспільства, і в дійсності неконтрольований, який зараз бачимо навіть у сучасних так званих демократичних суспільствах, тобто там, де чинним є режим ліберальної олігархії.
Це друге значення формується останнім часом через надмірне розбухання поняття „політичного”, переважним чином у Франції, але й деінде. За політичним слід закріпити те, що я назвав виміром політичної влади, що існує в усіх суспільствах. Існує втім і третій різновид сплутування понять, на якому слід зробити наголос. Часто закордоном можна почути від серйозних людей, письменників та філософів те, що греки відкрили політичне. Звісно ми завдячуємо грекам, я маю на увазі давніх греків, багатьма речами, а особливо ж тими, що відрізняються від речей, які зазвичай викликають похвалу, коли говорять про Давню Грецію, але звісно аж ніяк не винайденням чи створенням інституалізації суспільства чи хоча б явної влади. Греки не винаходили політичне у сенсі виміру явної влади, яка повсякчас присутня у процесі суспільної інституалізації; те, що вони винайшли, є явищем зовсім іншого порядку і зветься політіке/ політика (????????). Часто виникають дискусії (щось аналогічне, маю сказати, говориться і щодо філософії), чи існувала політика до давніх греків? Такі диспути є марними, їхні поняття далеко не визначеними, а доводи заплутаними. І до греків, як і після них, існували й існуватимуть форми влади, інтриги, заколоти, вбивства, скандали; існував чудовий спосіб розпорядження владою чи її покращення, наприклад, у Китаї. Усі європейські політики виглядають наївними поруч із політичним мистецтво євнухів імператорського палацу Піднебесної. Але в усіх цих випадках не йдеться про політіке, адже не існує поставлення під сумнів інституалізованої влади і, глобальніше, самої інституалізації влади. Звісно в історії нам трапляються випадки, коли сталися явні зміни певних інституцій, а іноді й їхнє радикальне пере-укладання, наприклад, якщо говорити про Мойсея чи Мухаммеда. Але у наведених прикладах законодавець діє від імені інституалізованої влади, що є „божественним правом” (????? ???????), чи як божественне право, на яке спирається, правитель подає священні писання. Однак, якщо грекам вдалось створити політику, демократію та філософію, то сталося це тому, що якраз у ним не було священних писань, істини у формі одкровень та пророків. Проте у них були поети, філософи, номотети-законодавці та громадяни поліса (???????). Не було такого грека, який би сказав: ось тут я припиняю дослідження, бо про це написано в такому-то параграфі Второзаконня. В інших випадках ви можете тлумачити параграфи, але не спростовувати їх, хіба ні?
Політике, у тому вигляді, у якому її створили давні греки, є поставленням під сумнів, що до того ж має бути вираженим відкрито, інституалізованого суспільства. Це передбачає — про що оголошувалося відкрито вже у 5 ст. до н.е. — що величезні частини такого суспільства не несуть в собі нічого святого, ані є вираженням природного стану, але належать до того, що греками називалося у питомому та широкому розумінні „номос” (закон, ?????). Я не намагатимусь витлумачити зміст цього чудового слова, але (зазначу), що для греків визначальним є протиставлення номоса-закона та природи. Греки мають свій закон, перси — свій, такий закон існує у єгиптян, говорить нам Геродот. Закон є тим, що кожне суспільство створює для регулювання свого існування, а також загального співіснування людей й існувала потреба у цьому уявному звісно значенні, що випадково виявилося (?????????) істинним, тобто уявлення про те, що всі інституції є вигадкою і створінням людини, а не наслідком фізичних законів чи божественних завітів, аби створилася можливість для започаткування вражаючого політичного та філософського творіння в давньогрецькому суспільстві. Демократичний рух в давній Греції не виступає супротив (??????????) лише явної влади, намагаючись її пере-укласти, але має намір пере-укласти набагато ширші сфери (??????) суспільства і відбувається це переважним чином у Атенах. Природно демократичний рух не здобуває визнання скрізь; десь у половині грецькій полісів демократичні починання зазнають поразки і не мають сил для перших кроків. Проте такий стан речей не перешкоджає у той чи інший спосіб впливати на всі грецькі поліси, навіть на ті, що є відкрито антидемократичні, хоча б тому, що інститути олігархічних та тиранічних режимів своїми засадами завдячують саме демократії. Тож демократичний рух охоплює глобальне пере-укладання суспільства і включає в себе народження філософії, яка (і це дійсно є ознакою, що виникнула саме в Греції) не є більше інтерпретацією, тлумаченням традиційних текстів, священних писань, але стає ipso facto запитом щодо найважливішого виміру суспільної інституалізації, тобто уявлень та норм, згідно з якими живуть філи (???? — родово-територіальні спільноти), зокрема, поняття істини (???????). Звісно істина соціальна та соціально інституалізована існує завжди і скрізь, інакше саме існування суспільства буде неможливим. В кожному суспільстві має існувати ідея про те, що, як хтось каже, що бачив лева у певному місці савани, але того там немає, ця особа бреше. Однак істинність такого типу правильніше називати просто коректністю чи правдивістю (????????), якщо знов пристати до позицій німецького філософа Ласка. Те, що давні греки створили над такою суспільною правильністю, тобто узгодженістю з суспільними правилами, які визначають, що дещо говориться слушно і відповідає тому, що суспільство щораз визначає як таке, що відповідає реальності, є істина як нескінченний рух думки, який постійно ставить під сумнів і випробовує свої власні межі та спрямовується на себе, що я називаю рефлексивністю (???????????????) чи пере-осмисленням (????????????). Так постає філософія як демократичний проект. Давньогрецька філософія не належить раввінам, ієромонахам, теологам, царедворцям чи аскетам-відлюдникам, вона належить громадянам, що прагнуть спільного пошуку в межах певного громадського простору, сформованого в надрах самого демократичного руху.
Грецьку політику, як політику у прямому значенні слова, можна визначити, як відкриту колективну діяльність, що прагне бути прозорою, тобто відзеркалювальною, мисленнєвою та вольовою, предметом якої є інституалізація суспільства як такого. Відповідно вона є появою при світлі сонця, звісно, лише частковою, самого інституалізуючого уявного. Таким явленням інституалізуючого уявного драматично, а, можливо, й винятково, позначені миті, які ми називаємо революцією. Політика створюється тоді, коли інституалізоване суспільство як таке у різноманітних проявах та вимірах ставиться під сумнів, наслідком чого стає те, що взаємопов’язаність різних проявів та вимірів суспільства набуває очевидності і одночасно що формується інший зв’язок між інституалізуючим та інституалізованим. Досить лише згадати різницю між формулою, якою починається безліч параграфів Старого Заповіту: „і сказав Господь…”, з початком атенських законів: „Зваживши, Рада та Демос постановили (?????)…”. Закон є нашою доксою, зваженою постановою, і ми знаємо про це. Відтак, ми не лише створили його, але, якщо вважатимемо обґрунтовано, розважливо та з необхідним вольовим напруженням, що його слід змінити, можемо це зробити, адже не є відчуженими від того, що самі створили.
Створення давніми греками політики та філософії є першим в історії чітким окресленням (???????) проекту індивідуальної та колективної автономії. Якщо ми хочемо бути вільними, ми самі маємо встановлювати свої закони. І самі вжито в прямому значенні, тобто не через посередництво представників. Якщо прагнемо свободи, жоден не може насмілитися сказати нам, що робити і як мислити. Як питання полягає у тому, „вільні” до якої межі і завдяки чому? Воно і нині перебуває в царині реальної політики і завуальовується у карнавалі, яким є наша доба, за допомогою псевдофілософських диспутів про політичне чи людські права чи природне право.
