Києво-Могилянський театральний центр «Пасіка»: парадокси режиму

EMVhjOjtstM

Гліб Афендик,

культуролог, випускник НаУКМА, режисер студії «Театр у Кімнаті»

Фашизм являє собою […] історичну фазу розвитку капіталізму,[…]  і тому боротися проти фашизму можна лише як проти капіталізму, капіталізму найбільш неприкритого, у його найбільш зухвалій, жорстокій та демагогічній формі.

Бертольт Брехт

Проблема захисту сучасної Могилянки від загрози русифікації полягає в тому, що абсурдність, з якою ведеться цей захист, стає набагато більшою загрозою для української ідеї, ніж будь-які маси російськомовних. З такими друзями та захисниками Могилянці не потрібні ніякі вороги.

В понеділок, 8-го квітня, на сторінці студії «Театр у Кімнаті» з’явилося таке повідомлення:

«Сьогодні всім художнім колективам та напрямкам “ТЕАТРУ у КІМНАТІ” несподівано й різко було відмовлено у подальшій співпраці з Києво-Могилянським Театральним Центром “ПАСІКА”. Приводом для цього став вечір перформансів “Спільний простір”, який відбувся у Театральному Центрі 6-ого квітня. Керівник “Пасіки” Андрій Приходько пояснив свою позицію невідповідністю нашої діяльності ідеям “україномовного простору” на території Києво-Могилянської Академії. При цьому пан Приходько зізнався, що не відвідав жодного перформансу з тих, що були представлені на вечорі. Для прийняття рішення (яке він, за його словами, узгодив з керівництвом) йому вистачило спостереження за людьми, що стовпилися у коридорі біля входу перед початком дійства. Наші аргументи щодо україномовності самих перформансів та афіш Андрій Приходько назвав (цитата) “блядством”. Детальніших пояснень він не надав.

Своїм вироком він також скасував прем’єру колаж-вистави “Репетируємо та граємо Києво-Могилянську Барокову Драму”, яка була запланована на найближчі вихідні (14 квітня). Оскільки інформація щодо цієї прем’єри вже поширювалася нами в мережі, повідомляємо про відміну вистави і просимо вибачення в усіх, хто збирався до нас завітати».

Завдяки численним перепостам це повідомлення прочитало близько 4000 людей, в тому числі й керівник Культурно-Мистецького центру НаУКМА Микола Вержбицький, який відмовився від подальшого обговорення ситуації. Представникам «Театру у Кімнаті», що завітали до нього зранку 15 квітня, він відповів (цитую дослівно): «Потрібно було приходити до мене до того, як ви влаштували публічну дискусію». Від подальших пояснень цих слів він відмовився. Отже, свобода слова “діє”! Виявляється, «публічність» – лайливе слово, а пост на фейсбуці може стати приводом для звинувачення. Дуже патріотично, як на мене, з боку пана Вержбицького.

 Але, здається, існує досить банальне пояснення цього страху перед “публічною дискусією”. Києво-Могилянський Театральний Центр «Пасіка» існує на базі Культурно-Мистецького Центру НаУКМА як нелегальна структура. Не існує жодного офіційного документу (чи, принаймні, ніхто з членів «Пасіки» ніколи його не бачив), який би регламентував роботу цієї установи. Андрій Приходько сам неодноразово зауважував на щотижневих зборах, що ніхто з режисерів «Пасіки» немає жодної документальної підстави робити тут свої вистави. Отже, «Пасіка» тримається виключно на усній домовленості пана Приходька з керівництвом Києво-Могилянської академії, а, значить, він може запрошувати та викидати незручні для нього колективи, як-то кажуть, просто з помаху своєї руки. Це якийсь варіант локальної абсолютистської монархії початку XXI сторіччя. При чому цілковито цинічної та безвідповідальної: нелегальний “монарх”, що самовільно позбавляє приміщення студентів та випускників Києво-Могилянської академії в стінах Культурно-Мистецького центру Києво-Могилянської академії. Такі от парадокси.

І це ще не все. Мало хто знає, що всі репертуарні вистави «Пасіки» є платними. Це одне з обов’язкових правил гри, що визначені “всемогутнім” Андрієм Приходьком. Студія «Театр у Кімнаті», яка на 90% складається зі студентів та випускників НаУКМА, вже багато років відстоює ідею безкоштовного мистецтва. Суперечки з цього приводу точилися ще з 2011 року, коли ми добивалися права безкоштовно показати в стінах Академії виставу «Одержима» за п’єсою Лесі Українки до ювілею письменниці! Чи не це, часом, стало справжньою причиною а) рішення Андрія Приходька б) відмови директора Культурно-Мистецького Центру пояснювати ситуацію?! Постає банальне і вкрай неприємне навіть для патріотично налаштованих могилянців питання: кому це вигідно?

ПОВЕРНІТЬ НАМ ПРАВО ПИСАТИ НА АФІШАХ: «ВХІД ВІЛЬНИЙ»!!!

За радянських часів існувала стаття про заборону підприємницької діяльності. В сучасному  Києво-Могилянському Театральному центрі «ПАСІКА» існує негласна заборона непідприємницької діяльності. І стосується вона не тільки так званих “професійних” режисерів. Безкоштовність, некомерційність в буквальному сенсі заборонені керівництвом – головою «ПАСІКИ» Андрієм Приходьком за мовчазної підтримки директора Культурно-Мистецького центру НаУКМА Миколи Вержбицького. Така парадоксальна ситуація подається як величезне благо – це називається “полігоном для молодої української театральної формації”. Колективу, що запропонує грати свою виставу безкоштовно, просто відмовлять – такі правила! Логіка дуже проста: не подобається, шукайте інший майданчик. Фактично, мистецтво у Театральному центрі «ПАСІКА» не має права не бути бізнесом. І жодні особисті переконання з цього приводу не враховуються. Що це? своєрідна форма капіталістичного насилля? Заробляти – тепер новий категоричний імператив?

Ось лише деякі, як на мене, дуже показові висловлювання голови «ПАСІКИ»:

  • – Це вам не простір для «убогіх»
  • – Потрібно бути адекватними, вистачить бавитися у маргінальність
  • – Квиток в кіно та на дискотеку коштує дорожче, ніж у театр; театр має ставати вартісним.

Вартісність театру вимірюється, на жаль, кількістю проданих квитків. До речі, аби правила гри були зрозумілими й прозорими, у Театральному центрі встановлено мінімальну вартість квитка (таксу): 40 грн. Продавати квитки дешевше заборонено. А от дорожче – скільки завгодно, це навіть вітається! Зрозуміло, що прибуток ділиться навпіл: 50% – Театральному центру, 50% – колективу, що грає виставу. Але це починаючи з третьої вистави. Перші 2 прем’єри стовідсотково граються на користь Театрального центру. Такі порядки в одному з кращих ВНЗ країни!

В усій цій арифметиці мене хвилює навіть не те, чи справедливі ці правила й чи законні ці вимоги суто з юридичної точки зору. Мене непокоїть неможливість (точніше – заборонність!) іншої логіки, інших підходів. Як режисер одного з багатьох театральних колективів, що працюють на майданчиках «ПАСІКИ», та як випускник Києво-Могилянської академії, я висловлюю своє категоричне неприйняття цих тиранічних обмежень. Я хочу мати реальне (а не лише деклароване А. Приходьком) право не погоджуватись з підприємницькими поглядами на мистецтво, на те, яким воно (з його точки зору) “має ставати”; і, нарешті, – о, парадокси нашого (капіталістичного) часу! – я вимагаю права робити безкоштовні вистави у своєму університеті! Виявляється, цього тепер треба добиватися…

Цікаво, що «ПАСІКА» утворювалася насамперед як центр, де зможуть вільно співіснувати різні театральні колективи, як певна множинність художніх форм, усвідомлень і вподобань. Цей “полігон” міг би стати безпрецедентним явищем для сучасного (вкрай консервативного!) українського театру. Поєднання непоєднуваного, діалог напрямків, міжмистецькі взаємодії – справжній експериментальний майданчик. І університет як місце народження нових ідей! Саме цього, здається, прагне Андрій Приходько. Принаймні, на словах. Проте його відверто консервативна позиція та залежність від означника «голова» зводять нанівець весь задум. Фактично, театральний центр «ПАСІКА» є зараз місцем справжнісінької буржуазної тиранії: тут не можна не заробляти! Це простір, де репресовано безкоштовне мистецтво. І, відповідно, тут немає місця для колективу могилянців, що його відстоює.

Наприкінці цієї сумної статті зауважу, що ситуація, яка склалася сьогодні навколо «Театру у Кімнаті», потребує якомога ширшого публічного поширення й обговорення. Ми не збираємося миритися з цією цинічною та нічим не вмотивованою забороною. На жаль, рішення президента НаУКМА С. Квіта, зустріч з яким відбулася у п’ятницю (12.04), не вселяє оптимізму. Своєю відмовою втручатися у справи Театрального Центру «Пасіка» президент Академії фактично надав повне право Андрію Приходькові провадити свою тиранічну волю. Пригадуючи досвід Центру Візуальної Культури, відзначимо, що невтручання у мистецькі справи носить у Сергія Мироновича досить вибірковий характер. А, отже, ми, розпочинаючи пошук нового приміщення для репетицій студії, налаштовані продовжувати боротьбу. Ми віримо, що методична й постійна «робота по непогодженню» з наявним станом справ зрештою (нехай і не одразу!) може стати результативною.

Читайте по темі:

Донцовский зверь забодал ЦВК

Про ЦВК та лівий берег Райну

«Дерьмовый» искусствовед

  • Нина Ходоривская

    Заборонили “Театру у кімнаті” грати свої вистави в “Пасіці”. Складна це ситуація. З одного боку – звичайно, на словах цей центр “Пасіка” – за розвиток мистецтва, а фактично закритий до обговорення мистецтва не з позицій ринкового неоліберального дискурсу, згідно з яким мистецтво має продаватись, інакше ж виходить, що цей конкретний твір нічого не вартий… з цього дискурсу виключене повністю розуміння мистецтва як території для експерименту, з якого можуть народитись покращення в суспільстві (всі ж уже розуміють, що покращення не від зірок теле-“політики” народжуються, чи не так?), а таке експериментальне мистецтво може бути неприємним, негарним – як будь-яка критика – але тільки якщо воно має право бути навіть неприємним, як дадаїстські перфоманси та підпільна американська порнографія середини 20 ст. – тільки тоді воно буде вільним простором, з якого постачатиметься щось нове. В “Пасіці” і духу такого простору немає. Але з іншого боку, там є хоча б матеріальна можливість використовувати приміщення, якщо ти робиш мистецтво. Можна отримати дах над головою для всього репетиційного процесу безкоштовно – де ще таке можливо? Це який не який майданчик для мистецьких спроб. Тобто, нападати на Приходька – це звичайно дуже добре, зробити з нього цапа відбувайла за всю систему мистецьких інституцій нашої країни… звичайно, це Приходько винуватий, що у експериментальних театрів немає даху над головою і немає ніяких шляхів до отримання його. Немає ніякої системи державних грантів для молодих театральних діячів та колективів. Є трошки на то грошей, але вони фактично розподіляються між театральними монстрами, ніяких open call ніхто з молодих театральних діячів ніколи не бачить, навіть і не мріє про таке. Звичайно, давайте замість того, щоб організуватись і з цією ситуацією щось робити – давайте будем Приходька лаяти. Але є ще третій бік справи. Ідея, що театр має бути в приміщенні, має мати репетиційний період і глядачі мають сидіти в залі зі стільцями, і має бути освітлення, декорації, актори і режисери, і має бути можливість для державного фінансування мистецтва, або можливість отримання грантів – це все також частини буржуазної інституції театру. В 1970х в країнах-лідерах нашої глобальної економіки, за якими і ми в УКраїні теж тягнемось і повторюєм, бо ж економіка і інформаційний простір – глобальні, – в цих країнах відбувся неоліберальний поворот (Рейган в США, Тетчер в UK), іншими словами – відворот від соціальної держави і поворот до вільного ринку і індивідуалізму. Частиною нової політики стало нове розуміння мистецтва – замість хранилища вищих цінностей, яким воно було для буржуа, воно стало ще однією ланкою ринку, яка має бути прибутковою, як і всі інші ланки. Наслідок нової рамки для мистецтва – що все воно стає однаковим, рамкованим, глянцевим, будь-яка тема – глянцева, вражаюча і поверхово розглянута, нічого огидного і незрозумілого не має бути в мистецтві – тому що ніхто не захоче платити за незрозуміле. Проблемка в тому, що нове – завжди спочатку незрозуміле. Тобто мистецтво, що конформне щодо неолібералізму, може тільки топтатися на місці, переливаючи з пустого в порожнє існуючі незадовільні цінності, що призводять до цинізму і відчаю, який так знайомий багатьом нашим сучасникам. Повернемось до наших баранів, чи то пак бджіл, якщо вже ми про “Пасіку”. Проблема з “Пасікою” може бути побачена не тільки як проблема ініціативного (авторитарного) дурника, що гірший за шкідника, і не тільки як криза системи і інституцій в сфері мистецтва в окремо взятій країні з усією її корумпованістю і пострадянськістю. Це також і проблема глобальна, з якою стикаються митці в усіх куточках світу: ані буржуазна, ані неоліберальна інституційні системи в сфері мистецтва – не працюють, потрібно шукати інші підходи до інституцій і до ролі митця. Аббі Хоффман в своєму тексті “Музей вулиць” переозначує слово “музей”: для нього ця інституція – не будинок з дахом, директором, колекцією і платою за вхід, а текуча група людей з відкритим членством, яка грає з символами і архетипами гегемонічної культури і запрошує представників цієї культури приєднатись до цієї гри тут-таки на вулицях міста. Як на мене, це експериментальне і некомерційне мистецтво, яке долає територіальні та інституційні барєри між класами і запрошує дуже різних людей до гри зі стереотипами, в якій відсутня ієрархія митець-глядач (що, як на мене, має сенс, оскільки в разі неієрархічної організації комунікації зазвичай нечутні голоси можуть бути почуті, а значить, може бути почутим щось нове) і в результаті якої, по-перше, відбувається і катарсис і творчій процес, по-друге, багато людей опиняються в творчому настрої і вірять в свої сили, по-третє, можуть бути народжені нові погляди на механізми культури і соціуму.