Революція і Республіка в Україні

Події Майдану, анексія Криму, військове протистояння з Росією – все це свідчить про певні негаразди в країні. Очевидно, що модель функціонування нашої держави вимагає перегляду.

Ми переживаємо момент, коли можливе встановлення демократичного республіканського ладу в Україні. Якщо цей момент буде втрачено, ми потрапимо у новий революційний цикл, що завершиться за кілька років новим повстанням і громадянською війною, і ще раз поставить існування України як незалежної держави під сумнів.

Історія Другої української Республіки (1991-2014) складалася з двох революційних циклів. Кожен з цих циклів починався з великих очікувань, породжених революційною ситуацією; продовжувався спробами революційних перетворень у публічній сфері; за ними йшла поразка перетворень публічності і перемога олігархів над спільною справою республіки; правління в інтересах кількадесят родин приводило до повстання, повалення олігархічного уряду та спроби перезаснування української республіки.

Перший такий цикл відбувався у буремний час у проміжку між 1991 та 2004 роками. На початку періоду незалежності, Україна переживала справжній революційний період.

Тут мені йдеться про радикальне визначення революції, запропоноване Ханною Арендт: не глибока зміна розвитку (чи то в марксистському соціально-економічному, чи то в лістівському етнонаціональному, чи в мінімалістичному режимному розуміннях), а заснування нового простору для публічної та індивідуальної дії (Ханна Арендт, Про революцію). На початку 1990-х ми переживали диференціацію публічного та приватного просторів, знищених у хіазмі соціалістичного експерименту. Новий експеримент на теренах України призвів до спроби створити функціональні демократичні інститути в публічній політиці та підзабуті практики приватного життя, включно з бізнесом, релігією та громадою. Революція 1991 року відбувалася з метою встановлення демократії та вільного ринку.

Диференціація сфер та революції на початку 1990-х мали неоднакову інтенсивність та успішність. Етатистські ідеологічні шори нового політичного класу були пов’язані з етнонаціональним романтизмом Руху та залишками радянської марксистської освіти. Бачення етнічного колективу як основи для “розбудові держави” обмежувало політичну креативність громадян і громад, зводило їх у непродуктивному конфлікті ідентичностей, що відвертав увагу від боротьби нових політичних угруповань за реальну владу. Зверненість на політичний досвід початку ХХ ст., імітація моделей Заходу та нецікавість до приватної сфери привела націонал-демократів та націонал-комуністів до стратегічної поразки в побудові ефективного парламенту та місцевого самоврядування. А з ними зазнала краху і неінституалізована, занедбана романтиками публічність.

Натомість у приватному секторі відбулося започаткування нових форм життя. Це стосувалося інтимної сторони життя людини (сексуальна революція з усіма її елементами (сексуальна свобода, зміна гендерних стереотипів, камін-аут гомосексуальної спільноти, планування родини, криза інституту сім’ї, планування сім’ї, зменшення народжуваності тощо). Це стосувалося релігійного життя (реалізація свободи віросповідання, поява нових релігійних організацій, конкуренція конфесій та церков, відновлення заборонених церков, повернення церковного ритуалу до сімейного та громадського життя тощо). Це стосувалося й приватної власності та підприємництва.

Бізнес-революція на початках встановила цінність грошей і логіку накопичення через захоплення радянської власності. Найуспішніші стратегії передбачали захоплення публічних постів задля приватизації та унебезпечення захопленого майна. Сміливі та нахабні переможці у бізнес-революції виграли конкуренцію з романтиками публічності. Водорозділом став 1994 рік, коли “шукаючи ренти” поставили Юхима Звягільського прем’єром. Олігархічний камін-аут дав сигнал про згортання спроб інституалізації публічної політики і розбудови того, що називають “системною корупцією”.

Будівничим олігархічної України став Леонід Кучма, який дожив і до моменту повалення олігархічного режиму. Однак “помаранчева революція” не привела до встановлення республіки як спільної справи громадян. Можливості започаткування сильних демократичних інститутів не були використані. На осінь 2005 року олігархічний інституційний примус та конфлікт лідерів запустив революційний цикл наново.

З другими прем’єрствами Віктора Януковича та Юлії Тимошенко Україна досягла нового розквіту олігархічного правління. Вони ж репрезентували авторитарний крен у настроях українців на початок 2010 року. В другому турі президентських виборів 2010 років українці обирали між двома типами авторитаризму. І попри всі трагедії 2010-2014 років я не певен, що вибір на користь іншого авторитаризму привів би до іншого результату.

Другий революційний цикл розпочався із загрозою фінансової кризи 2013 року. У намаганні уникнути кризи, уряд Януковича вагався між варіантами зовнішніх запозичень для підтримки стабільності України. Загроза стабільності передусім була пов’язана із перетворенням держави на механізм збору готівки.

Інституційне будівництво системної корупції та витіснення на маргінес колишні партнерські фінансово-політичні угрупування, що були акціонерами Партії регіонів, підірвали внутрішню сталість режиму і посилили спротив різних фрагментів українського суспільства. Авантюрний підхід до співпраці із зовнішньополітичними гравцями та нерозуміння важливості політичної комунікації з громадянами створив умови для солідарності різних груп і дав привід для повстання громадян.

Внаслідок неефективних каральних заходів влади та глибоких суперечностей між фінансово-політичними групами повстанці перемогли у Києві. Влада від президента-ізгоя Віктора Януковича перейшла до напівлегітимного уряду олігархів та націоналістів.

Заради яких цінностей і цілей України знадобилася зміна політичної системи? На який парадигмі Україні слід було б будувати нову модель держави?

Перезавантаження політичної системи сталося – чи ба, досі відбувається. Щоправда, ці зміни відбуваються в аж ніяк неочікуваних на Євромайдані та/чи Антимайдані напрямах. Плюралістична «революція гідності» засновувалася на протестній солідарності, тобто об’єднувала групи з різними довготерміновими цілями, але спільними у завданні повалення авторитарного керівника.

Євромайдан був плюралістичною революцією. Я згоден із цим визначенням останнього Майдану Тімоті Снайдера (http://www.newrepublic.com/article/117692/fascism-returns-ukraine). Йдеться про те, що панування Віктора Януковича на кінець 2013 року консолідувало проти того надто велику кількість громадян і непоєднувані раніше групи в одному протиурядовому русі. Соціал-націоналісти і проєвропейські ліберали, праві й ліві, активісти протестних рухів і байдужі (до листопада 2013) вимушено об’єдналися. Кожен з них мав свої раціональні цілі та свою геополітичну утопію (http://www1.ku-eichstaett.de/ZIMOS/forum/docs/forumruss20/06Minakov.pdf). Як і «Помаранчева революція», Євромайдан був громадянським повстанням проти надто егоїстичного правління.

З огляду на таку негативну солідарність Євромайдану, об’єднувальним запитом для його ідеологічного, політичного та громадського розмаїття були вимоги відновлення представницького правління та утримання від зовнішнього втручання авторитарного інтернаціоналу Митного Союзу. Асоціація з ЄС в цьому річищі, неочікувано для тих, хто читав цей документ, виявився символом надії на демократичне майбутнє. Утопічне уявлення про “європейське майбутнє” стало об’єднувальним гаслом для протестувальників.

Натомість Антимайдан мав подвійну природу. З одного боку, він має ту ж природу громадського протестного активізму, що й Євромайдан. Активізм Антимайдану пов’язаний із двічі негативною солідарністю. З одного боку, різні групи населення, для яких Київ символізує не тільки несправедливе, неефективне та ексклюзивне правління (як і для про-майданних протестувальників), але й джерело символічного насилля, яке проявлялося в мовній та культурній політиці щодо російськомовних громадян.

Попри те, що групи населення всіх регіонів однаково експлуатовані, додатковий елемент приниження і відчуження присутній серед російськомовного населення; цей ресентимент управно використовують фінансово-політичні групи владних еліт зі Сходу та Півдня. Хоч соціальні, економічні та, здебільшого, політичні права українських громадян однаково порушуються, цей додатковий символічний елемент каналізував спротив мешканців стрімко занепадаючих міст Сходу і Заходу у антикиївський центробіжний активізм. І команді Януковича вдалося каналізувати цей протест у своїх інтересах.

З іншого боку, Антимайдан мав значний елемент «керованого активізму», коли мережі антисоціальних, часто кримінальних груп залучалися до боротьби із активістами Євромайдану.

У боротьбі двох майданів було викшталтовано несприйняття одне одного. Активісти обох рухів не вважали за іншими людської гідності і власного інтересу. Серед представників обох таборів було створено образ іншого як задуреного, зомбованого чи проплаченого. Відповідно, інтереси іншого ставали несправжніми і не вартими уваги.

Всі суспільства мають складну, часто «розколоту» структуру. Українське суспільство пов’язало свій «розкол» із політичними інститутами (в нашому випадку, окремі фінансово-політичні групи зуміли нав’язати переконання великим групам населення, що вони, може й не представляють їхні інтереси, але мають спільну ідентичність). В моменти політичної кризи партії спромагаються мобілізувати різномовні групи у конфлікті. Це сталося й у лютому – травні 2014 року. Однак цього разу, запустивши конфлікт, партії втратили за ним контроль. Почасти в цьому винно втручання Росії, почасти сама логіка громадянської війни, коли отаманщина нейтралізує будь-яку координацію автономними воєнізованими групами.

Чи потрібно Україні питання децентралізації влади? Чи є воно? Що саме децентралізація України може змінити?

Як показує досвід розвитку України та ряду інших пострадянських країн, де відбулися «кольорові революції», результати Євромайдану, скоріше за все, не відповідатимуть тим очікуванням, які мали активісти Євромайдану.

За великим рахунком, ми стоїмо перед двома альтернативними шляхами розвитку країни.

Перший, це – запуск третього революційного циклу. Олігархічні групи захопили неадекватно багато влади в Україні. Ми вже маємо приватизовані області та приватні армії, що ведуть активну війну з отаманськими загонами на Донбасі та Приазов’ї. Відновлюється олігархічне управління міністерствами і галузями. Будучи реальними громадянами олігархічної «рес прівати» (на відміну від республіки), українські олігархи ведуть відчайдушну боротьбу за відновлення політичного порядку та суверенітету України. Зважаючи на дедалі більшу присутність у владних та економічних структурах кількох фінансово-політичних угрупувань, шанс на перемогу олігархічного циклу збільшується щодня.

Друга альтернатива – реалізація бодай найголовніших очікувань Євромайдану і створення більш-менш інклюзивної (в соціально-економічних та етнокультурних термінах) політичної системи. Повернення права на самоуправління місцевим громадам, скасування «податкового ірраціоналізму», дистанціювання влади і церков, зменшення корупції в публічному секторі, повернення доступності і справедливості судочинству хоча у низовій ланці, більша інтегрованість у спільні європейські процеси – цілком можливий компроміс владних еліт та населення, що може створити більш сталий політичний режим і припинить ніщивні революційні цикли.

Обидві альтернативи реалізовуватимуться в дещо нових умовах.

Передусім, неорадянський імперіалістичний проект Володимира Путіна створює нові умови для функціонування України. Неефективність «м’якої сили» Кремля у контролі за ближнім зарубіжжям веде до радикальніших форм втручання в справи суверенних народів Європи та Євразії. Військове захоплення Криму, напівприхована участь у «новоросійській війні», мережування радикальних угрупувань на територіях невизнаних пострадянських держав, створення потужної глобальної мережі бойової пропаганди – ці заходи свідчать про радикалізацію зовнішньої політики Москви.

Для путінських проектів «Консервативної Європи» та «Перегляду результатів холодної війни» Україна є важливим плацдармом. До моменту зміни влади в Кремлі, Україна буде перебувати під постійним дипломатичним, економічним та військовим тиском з боку Росії.

Внаслідок територіальних втрат та громадянської війни, населення України матиме досить радикальні уподобання. Відтепер виборців із проросійськими симпатіями буде менше. Почасти, це пов’язано із втратою 1,5 млн. виборців-кримчан. Почасти, це буде пов’язано із травмою, яку українокультурні громадяни отримали внаслідок військового втручання Росії в цьогорічну українську кризу. Це може призвести і до погіршення стану російськокультурних українців, та радикалізації їхніх симпатій. Так чи інакше, а радикальні націоналістичні та неорадянські партії тепер мають посилити свою присутність в парламенті, також, імовірно, у силових структурах країни. Таке ідеологічне напруження позначиться на зменшенні можливостей для перезаснування Третьої Республіки на європейських засадах і посилить можливості для втручання зовнішньополітичних гравців у внутрішні українські справи. Травма 2014 року ще довго даватиметься взнаки у зміні і дисбалансі політичної екології України.

Також, у результаті розвитку радикальних груп, що належали до Євромайдану та Антимайдану, виникли сталі воєнізовані угрупування. Після участі у вуличних боях у Києві та в громадянській війні на Сході, певна частина цих груп законсервується як своєрідні терористичні команди. Їхні акції також упливатимуть на примирення українців та консолідацію еліт.

Нарешті, політична та економічна криза в Україні, зважаючи на інстинкти нашої політичної еліти, може призвести до ще більшої централізації влади. На всі негаразди в нашій країні еліти відповідали дедалі більшою концентрацією можливостей і ресурсів у центральних органах влади. Це – один з вимірів надмірної ексклюзивності української політичної системи. Переважна більшість людей із українським паспортом не брала участі у відправленні владних повноважень, тож не має ані громадянського досвіду, ані можливості його отримати. Децентралізація на засадах субсидіарності змінить цю ситуацію, однак лише в довгій перспективі. Перехід від не децентралізованого стану публічного управління до самоврядування має бути здійснений у такий спосіб, щоб і залучити громадян до побудови Республіки, і зменшити ризики розпаду. Досвіду таких дій в українських керівників немає. І на цьому шляху нас чекає чимало загроз.

Перезаснування Республіки – надзвичайно складне завдання. Однак можливість для цього є. Республіка потребує завершення громадянської війни із найменшими можливими людськими та територіальними втратами, заснування нових політичних рухів, створення умов для унезалежнення політичних партій та державних органів від олігархів, радикальної децентралізації влади з передачею повноважень не обласним структурам, а місцевим громадам, а також застосування моделей модернізації, перевірених на посткомуністичних країнах. Революція 2014 року ще можлива. Євромайдан відкрив простір для політичної креативності громадян України. Цим шансом необхідно скористатися й перемінити на протилежне авторитарний тренд Західної Євразії.

Михайло Мінаков, доктор філософських наук, директор Фонду якісної політики, доцент кафедри філософії та релігієзнавства Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Бесіду вела Євгенія Тхор

Читать целиком: http://dialogs.org.ua/ru/dialog/page164-2540.html