Той факт, що системи влади вдаються до страху для того, щоб дисциплінувати населення своєї країни, залишив за собою жахливий слід кровопролиття та страждання, який ми з небезпекою для себе ігноруємо. Недавня історія дає нам багато шокуючих ілюстрацій.
Середина двадцятого століття стала свідком, можливо, найжахливіших злочинів від часів монгольського нашестя. Найдикіші з них було здійснено тоді, коли західна цивілізація досягла свого найбільшого блиску. Німеччина була провідним центром природничих і гуманітарних наук, мистецтв і літератури та інших видатних досягнень. Перед Першою світовою війною, перед тим, як на Заході було розгорнуто антинімецьку істерію, американські політологи вважали Німеччину також моделлю демократії, яку повинен наслідувати Захід. У середині ж 1930-х років Німеччина за кілька років дійшла до такого рівня варварства, який можна порівняти мало з чим в історії. Особливо це стосувалося найосвіченіших і найцивілізованіших верств населення.
У своїх визначних щоденниках про життя єврея при нацизмі, про уникнення газових камер ледь не дивом, Віктор Клемперер пише про німецького друга-професора, яким він дуже захоплювався, але який врешті приєднався до зграї: «Якби одного дня ситуація обернулась і доля переможених була в моїх руках я відпустив би всіх звичайних людей і навіть декого з лідерів, які, зрештою, могли мати добрі наміри та не знати, що вони роблять. Але я повісив би всіх інтелектуалів, а професорів на метр вище за всіх. Вони висіли б з ліхтарних стовпів стільки, скільки це дозволили б гігієнічні правила».
Реакція Клемперера узагальнювала значну частину відомої нам історії.
Складні історичні події завжди мають багато причин. Одним з вирішальних чинників у цьому випадку була вправна маніпуляція страхом. «Звичайних людей» змусили боятися єврейсько-більшовицької змови з метою захопити світ, що начебто ставила під загрозу саме виживання німецького народу. Тому були необхідні надзвичайні заходи «самооборони». Шановані інтелектуали пішли значно далі.
Коли грозові хмари нацизму нависли над країною, Мартін Гайдеггер у 1935 році описував Німеччину як країну, що перебуває під «найбільшою загрозою» в світі, затиснуту «величезними клешнями» нападу на саму цивілізацію, який у найгрубішій формі вівся Росією й Америкою. Німеччина була не тільки першою жертвою цієї жахливої варварської сили відповідальністю Німеччини, «найбільш метафізичної країни», було повести опір цьому нападові. Німеччина перебувала «в центрі західного світу» й мусила захищати видатний спадок класичної Греції від «знищення», покладаючись на «нову духовну енергію, що історично розгортається з центру». «Духовна енергія» продовжувала розгортатися таким чином, який був очевидним на той час, коли він виклав цю ідею, якої він та інші провідні інтелектуали продовжували дотримуватися.
Пароксизм різні та нищення не закінчився використанням зброї, що цілком може призвести до сумного кінця роду людського. Ми також не повинні забувати, що цю зброю, яка може знищити рід, було створено найбільш розумними, гуманними та високоосвіченими постатями сучасної цивілізації, які працювали ізольовано й були настільки захоплені красою праці, якою вони були зайняті, що вочевидь приділяли мало уваги наслідкам: визначні протести з боку науковців проти ядерної зброї почалися в лабораторіях у Чикаго, після закінчення їхньої ролі у створенні бомби а не в Лос-Аламосі, де робота тривала до похмурого кінця. Не зовсім кінця.
Офіційна історія Військово-повітряних сил США розповідає, що після бомбування Нагасакі, коли вже була певність щодо безумовної капітуляції Японії, генерал Геп Арнольд «хотів якомога більшого фіналу» рейду при світлі дня тисячі літаків на беззахисні японські міста. Останній бомбардувальник повернувся на базу тільки саме тоді, коли було формально укладено договір про безумовну капітуляцію. Голова ВПС генерал Карл Спаатц віддавав перевагу тому, щоб великим фіналом стала третя ядерна атака на Токіо, але його переконали не робити цього. Токіо було «поганою мішенню», оскільки його вже спопелили при ретельно виконаному нападі в березні внаслідок цього одного з найгірших в історії злочинів у місті залишилося, мабуть, 100 тисяч обвуглених трупів.
Такі речі не включають до військових трибуналів і значною мірою вичищають з історії. Тепер вони вже майже невідомі поза колами активістів і спеціалістів. А в той час їх публічно хвалили як легітимне здійснення права на самооборону проти злісного ворога, що досяг найвищого рівня підлості, розбомбивши військові бази США на їхніх Гавайській та Філіппінській колоніях.
Мабуть, варто мати на увазі, що японські бомбування у грудні 1941 року «дата, що завжди буде ганебною», за гучними словами президента США Франкліна Рузвельта були більш ніж виправданими згідно з вченнями про «попереджувальну самооборону», що переважають серед лідерів сьогоднішніх самоназваних «просвітлених країн» США та їхньої підлеглої Британі. Японські лідери знали, що конвеєри Боїнга випускали Летючі фортеці В-17 і, звичайно ж, були знайомі з публічними обговореннями у США, де пояснювалося, як вони спалюватимуть японські дерев`яні міста у війні на винищення, стартуючи з гавайської та філіппінської баз «випалювати промислове серце імперії запалювальними бомбами по бамбукових халупах», як це рекомендував у 1940 році відставний генерал ВПС Ченнот і ця пропозиція «просто привела в захват» Президента Рузвельта. Очевидно, це значно краще виправдання для бомбування військових баз у колоніях США, ніж будь-що, вигадана Бушем, Блером та їхніми спільниками для здійснення «превентивної війни» і прийняте, з тактичними застереженнями, в основній масі висловлених думок.
Втім, це порівняння недоречне. Ті, хто живе в бамбукових халупах, не підвладні таким емоціям, як страх. Такі почуття та турботи прерогатива тільки «багатих людей, що живуть у мирі у своїх оселях», за риторикою Черчілля. «задоволених народів, що не бажали для себе нічого більшого за те, що вони мали» і кому, таким чином «повинне бути довірене панування над світом» заради миру певного виду миру, в якому багаті люди мають бути вільними від страху.
Наскільки гарантованими від страху мають бути багаті люди графічно видно з високих стипендій на розробку нових вчень про «випереджувальну самооборону», розроблених тими, хто має владу. Найважливіший внесок, із певною історичною глибиною, зробив один із провідних сучасних істориків Джон Льюїс Геддіс із Єйльського університету. Він знаходить витоки доктрини Буша у його інтелектуального героя видатного стратега Джона Квінсі Адамса. Як пише Нью-Йорк Таймс, Геддіс «стверджує, що корені системи Бушевої боротьби з тероризмом лежать у піднесеній, ідеалістичній традиції Джона Квінсі Адамса та Вудро Вілсона».
Ми можемо не зважати на ганебне досьє Вілсона та зосередитися на походженні піднесеної, ідеалістичної традиції, яку Адамс започаткував у знаменитому творі, де він виправдовує завоювання Ендрю Джексоном Флориди під час Першої семінольської війни 1818 року. Адамс переконує, що ця війна була виправдана самообороною. Геддіс погоджується, що її мотивами були легітимні міркування безпеки. За версією Геддіса, після того, як Британія пограбувала в 1814 році Вашингтон, лідери США визнали, що «експансія це шлях до безпеки» й тому завоювали Флориду. А тепер Буш поширив це вчення на цілий світ, по суті, стверджує він.
Геддіс посилається на правильні наукові джерела, передусім на історика Вільяма Ерла Вікса, але пропускає те, що вони кажуть. Ми багато дізнаємося про попередників нинішніх доктрин і нинішнього консенсусу, дивлячись на те, що ж пропускає Геддіс. Вікс у разючих деталях описує те, що робив Джексон, «здійснюючі масові вбивства та грабунки під час війни, відомої як Перша семінольська» що було просто черговою фазою його проекту з «витіснення корінних американців з південного сходу», який почався задовго до 1814 року. Флорида була проблемою і тому, що її ще не було включено до американської імперії, що розширювалась і тому, що вона була «притулком для індіанців і втеклих рабів… що тікали від люті Джексона чи від рабства».
Справді, був напад індіанців, як Джексон і Адамс використали як привід: сили США витіснили плем`я семінолів з їхніх земель, убивши кількох із них і спаливши їхнє селище до грунту. Семіноли помстилися, напавши на судно постачання під командуванням військових. Скориставшись нагодою, Джексон «розпочав кампанію терору, винищення та залякування», знищуючи села та «джерела їжі з розрахунку спровокувати вимирання від голоду племен, які втікали від його люті в болота». Так це й тривало, що призвело до високошанованої дипломатичної ноти Адамса, який підтримував нічим не викликану агерію Джексона з метою встановити у Флориді «пануванні цієї республіки на огидному підгрунті насильства та кровопролиття».
Це слова іспанського посла «болюче точний опис», як пише Вікс. Адамс «свідомо спотворював, замовчував і брехав щодо цілей та проведення американської зовнішньої політики як Конгресові США, так і громадськості», продовжує Вікс, при цьому повністю порушуючи свої проголошені моральні принципи та «приховано захищаючи винищення та рабство індіанців». Злочини Джексона й Адамса «виявилися лише прелюдією до другої війни на винищення проти племені семінолів», коли залишки індіанців або втекли на захід, щоб їх спіткала та сама доля пізніше «або були вбиті чи змушені рятуватись у болотах Флориди». Сьогодні, як завершує Відс, «семіноли залишаються в національній свідомості як талісман Державного університету Флорида» типовий та повчальний випадок…
Основа риторики (керівництва США) тримається на трьох стовпах: «припущення про унікальну моральну чесноту Сполучених Штатів, ствердження про їхню місію відкуплення світу» через розповсюдження їхніх заявлених ідеалів і «американського способу життя» та віра в «божественно визначену долю нації». Теологічні основи рубають під корінь будь-які розумні дебати та зводять питання політики до вибору між Добром і Злом. Критиків можна оголошувати «антиамериканськими» цікаве поняття, запозичене з лексикону тоталітаризму. А населення повинно тиснутися під парасольку влади, у страху, що його спосіб життя та його доля перебувають під постійною загрозою…
Переклад з англ.
