Українська міліція за останній час заслужила небувалої уваги зі сторони громадськості. І резонансними матеріалами в таблоїді Bild ця увага не обмежилась. 22 травня в київській арт-галереї LabGarage відкрилась виставка Марії Павленко «В контакті», присвячена темі міліцейського терору.

Місце настільки специфічної виставки було обрано невипадково. Мабуть, на сьогодні LabGarage – це найбільш демократична і водночас найбільш андеґраундна галерея Києва. Засквотований гараж на Львівській площі сам по собі є територією, вриваною з юридичного поля і простору закону. Однак це не означає, що репресивний апарат не намагається поновити тут свій status quo: галерея перебуває під пильним наглядом дільничного та перехожих патрулів. Нездорову цікавість силовиків викликають масштабні відкриття і презентації, котрі мало не щоразу переростають у богохульні вакханалії з усіма належними атрибутами.

«В такій ситуації виставка про мєнтів стає чимось більшим ніж просто виставка про мєнтів, - пояснює Марія Павленко. - У мене виникла пряма аналогія із соціальною мережею, де ти обираєш коло тих, за ким тобі цікаво спостерігати, а вони у свою чергу відстежують, що відбувається із тобою. Тому я назвала виставку "В контакті".

Чи не кожен мешканець України, котрому випадала честь порушувати Закон, чудово усвідомлює, що контакт із міліцією є не тільки й не стільки актом символічним. Це цілком конкретний контакт із мєнтівськми кийками, з їх пухлими рученятами і дешевими чоботами, з батареями і дверима в РВВС. Зв’язок твоїх долонь із валиком для зняття відбитків, контакт із «добрим» і «злим» слідчим… Контакт з міліцією – це передусім насилля.

За твердженням авторки, серія графіки народилась під враженням акції протесту біля Жовтневої лікарні. Близько півтора року тому міліція жорстоко розігнала акцію проти знищення лікарні, побивши кийками багатьох активістів та журналістів. «Мене вразило саме походження цієї агресії, - розповідає Павленко. - Адже люди боролися тому що, для одних це було службовим обов'язком, а для інших боротьбою за певну ідею. Мені це здалося досить безглуздим по своїй суті театралізованим дійством. Боротьба за ідею, насправді, є набагато простішою для розуміння. А от насилля - як службовий обов’язок, це мене зацікавило…»

Йдеться про контакт, як розправу. В таких умовах протистояння інтересів відходить далеко на задній план: куди важливішим стає акт демонстрації влади – коли наявність пагонів та посвідчень є визначальним фактором правоти. «Я - Закон, а ти – лайно!» При цьому поліцай готовий сам погодитись на роль лайна, коли перед ним з’являється старший за званням. Чітка система ієрархії, буття що визначає свідомість. Між іншим, події біля Жовтневої лікарні – чергове тому підтвердження.

У виставковій серії поруч із «батальними полотнами» співіснують портрети: на них зображені не персони, але клас. Співробітник міліції не може і не повинен сприйматись окремо від його форми. Хіба нас повинні цікавити тонкі риси характеру людини, котра професійно здійснює насилля і виконує накази? Нічого особистого! Портрети переважно позбавлені індивідуальних рис (хоча художниця й декларує протилежне). Жодного психологізму або душевних тонкощів – нічого, рівно нічого.  

Ніхто не заперечує, що мєнт – це також людина. Він може бути хорошим батьком, люблячим сім’янином, добрим другом і душею компанії. Ті ж самі персонажі могли б виглядати геть по-іншому, якби їх зображували одягненими в домашні капці, в колі сім’ї, з дружиною і собакою. Кажуть, собаки, схожі на своїх хазяїв… Але вони у формі. І це ще питання, чи немає на картинах собак? Зараз їх задача – затримати, затравити, вибити свідчення, порушити кримінальну справу. Доктор Грегорі Хаус намагається ставиться до своїх пацієнтів, як до організму, котрий треба відремонтувати; така специфіка у професії лікаря. В професії мєнта також є специфіка, звісно, із відповідним ставленням до пацієнтів.

Особливо гротескного пафосу роботам додають помпезні барокові рамки. Все дуже наглядно і просто! Держава завжди оточує себе метафізичним ореолом і величезним масивом симулякрів. Але в своїй сутності, в своєму нутрі вона побудована на насиллі. Тут уже байдуже, хто стає об’єктом насилля: анархісти, звичайні перехожі, бездомні – порядок Über Alles.

Якщо ж ви захочете віднайти на картинах назви підрозділів, звання чи відзнаки поліцаїв, окрім багатозначної нашивки «Патрульна служба» на одній із робіт, решту буде важко ідентифікувати. Немає навіть державної символіки, тож гості із близького зарубіжжя без зайвих зусиль впізнають на картинах своїх «вітчизняних» служителів кийка. Мєнт є явищем міжнародним, «він не має ні чинів, ні імен», тому у фразі «all cop are bastards», варто двічі підкреслювати слово «all».

Графіка виконана в достатньо простій, і навіть примітивній манері. Водночас спрощеність не є однозначним недоліком виставки. Не варто думати, що за день до написання художницю тримали в Солом’янському РВВС, і катували, затискаючи пальці між дверима. Ні, примітивізація – свідомий хід. Експозиція вимагає показати чистий «контакт», рафіноване насилля й нічого зайвого. Найголовніше – представлені картини справжні. Вони чесні, бо це і є саме життя.

Ні для кого не секрет, що звіти МВС не мають нічого спільного з реальністю. Біл-борди із добродушним усміхненим дільничним брешуть. Заради маркетингових цілей збрехати можуть журналісти Bild. Але навіть не зважаючи на всю простоту в художньому плані, графіка Марії Павленко залишає відчуття справжності. Подібні виставки не з’являються з міркувань престижності чи моди. Достатньо, щоб людину просто дістало.

 

Фото: Бійцівський клуб

ЖЖ галереї LabGarage