|
 Спроба художників розповісти про власні політичні погляди стала неочікуваною і новою як для вітчизняного художнього середовища, так і для київського глядача. На фоні показової аполітичності художників «покоління-87», котрі зайняли всі стратегічні висоти у попередні десятиліття, виставка «Погляди» вбиває клин між минулим мистецтва і його сучасністю: етап ескейпу від дійсності добігає свого кінця.
Перший проект кураторської групи «Худрада», який стартував 15 травня у Центрі сучасного мистецтва, - це жест художньої інтервенції у зовнішній світ, з усіма вадами і проблемами останнього.
Покоління, яке виросло і сформувалось в умовах ринкового хаосу, в певний момент мало заявити про своє неприйняття гнітючого стану речей. Однак відкидаючи цей порядок, молоді художники не поспішають сховатись у власному комфортному «світку», а переосмислюють дійсність, шукають вихід з ситуації, яка загрожує перетворитись на мат в один хід. Подібним виходом для них стає політизація мистецтва.
Сказати, що в 90-х і 2000-х роках політична тематика була геть відсутня в художньому просторі, означало б скривити душею. Вона існувала, як обігравання подій «високої політики», де автор мало чим відрізнявся від пересічного телеглядача. Натомість «Погляди» вносять у художній процес елемент відповіді. Роботи автора – це одночасно і його висловлювання.
Відтепер художник стає суб’єктом політики. Він вже не просто відсторонений спостерігач, але учасник процесу. Більше того, болото панівних доктрин і моноліт влади капіталу автоматично присвоюють йому статус бунтаря – вхід через парадні двері в політику вже давно заколочений. Тож мистцю не залишається іншого виходу, як закладати динаміт на всіх засовах й різноманітних табу.
Коли Худрада заявляє про політизованість виставки, йдеться аж ніяк не про боротьбу між владними угрупованнями – цю сферу вже давно привласнила преса. В даному випадку політиці Макіавеллі (боротьбі за владу і здійсненню влади) протиставляється абсолютно інший її вид – політика Аристотеля (полісна демократія, що передбачає участь кожного).
 Якби журналісту довелось розподілити роботи художників на шпальтах газети чи журналу, вони не мали б жодних шансів потрапити у розділ під назвою «Політика». Судіть самі, роботи стосуються тем ксенофобії (фільм Дмитра Мойсеєва «Прибулець»), екологічному забрудненню (інсталяція Ксенії Гнилицької «Remake»), права на житло (об’єкт Групи предметів «Тимчасовий мавзолей»), клерикалізації суспільства (відео Олександра Барковського «Релігія»), громадській пасивності (серія фото Євгенії Бєлорусець «Роздвоєння. За чи проти»), поліцейському насиллю (постер групи Р.Е.П. «Патріотизм. Політика та поліція») тощо. Будь-який студент журфаку знає, що ці теми стосуються розділу «Суспільство». Однак, політизація полягає якраз в тому, що вирішення цих проблем покладається не на владні інституції, а на всіх і кожного. Власне це мистецький бунту «Суспільства» проти владного «Політикуму».
Окрім того, що художники самі стають суб’єктами політики, вони запрошують глядача також перетворитись на творців історії тут і зараз. Дзеркальний прапор (інсталяція Нікіти Кадана «Прапор») – це можливість кожного вписати своє відображенні у контур знамен, і у такий спосіб збагнути можливість «низовї активності». Однак, щоб стати на шлях боротьби необхідно прийняти рішення, зробити зусилля. Саме тому дзеркальний прапор піднятий на певну висоту, і щоб побачити себе, необхідно стати у повний зріст і піднятись навшпиньки.
 Властиво активістським закликом є й картина «Сон синдикалістки» (Давід Чічкан). За твердженням автора, сон – остання автономія людини у світі, де панує упослідження. Знову ж таки, сон тут не є втечею. Дівочі візії стосуються світу реального і світу майбутнього, «нинішнє – боротьба, майбутнє – свобода!». Та найцікавіший художній хід - вихід частина ліжка з полотна в реальний виставковий простір. Кожен глядач стає співучасником: він міг би лежати поруч, мати такі ж самі сни та розділяти боротьбу із юною анархо-синдикалістко.
В той же час художники свідомо відмежовуються від прямої політичної пропаганди (за винятком, можливо, Миколи Власова – підбірка графіки «Без назви»). Територія пропаганди – це вуличне графіті, газети, петиції. Виставковий простір призначений для іншого. На відміну від пропаганди, мистецтво має власну автономію. Воно має більше рівнів прочитання і водночас більший простір для рефлексії. «Переглянувши експозицію людина може зрозуміти значно більше, ніж прочитавши чергову листівку», - зізнаються учасники проекту.
В якості підтвердження «умовної декларативності» можна навести відео Анатолія Бєлова «(По) чому мораль?» (документація роботи у міському середовищі). З одного боку художник нещадно критикує втручання держави у сферу моралі. Свічки у формі фалосів, і оббльовані чиновники говорять достатньо промовисто. Водночас у авторській текстівці чи не кожне речення закінчується знаком питанням. Відповідь давайте самі. На противагу безапеляційному монологу Христа – діалоги Платона і суперечки афінських риторів. Адже це і є істина демократія!
Варто сказати, що Худрада є проектом міждисциплінарним. З цим розрахунком створювався й проект «Погляди». В кураторській групі представлені художники, перекладачі, ліві активісти, фотографи, архітектори, критики, журналісти. Тож дискусія і синтез йде не лише по лінії автор-глядач, але й між самими напрямками діяльності учасників. Мова йде навіть швидше про діалектичний зв’язок, коли форма доповнює зміст, а тексти – візуальну частину.
Спроба подолати розрізненість між соціумом і політикою, а художнє мистецтво з іншими сферами творчості – це жест здобуття цілісності, подолання відчуження, що само по собі є революцію.
Насамкінець, цікавим є той факт, що до експозиції потрапили прямі цитати з переписки членів Худради. Зрештою, що може бути кращим виразником поглядів, як не самі висловлювання? «… Я вважаю, що політизована художня робота – це така робота, котра пов’язана з можливістю колективного рішення з приводу спільного майбутнього. Така робота ставить під сумнів здавалось би очевидне, що влада – уділ небагатьох. Така робота схожа на спалах, при якому по-новому постають здавалось би затерті до банальності поняття справедливості, свободи, або рівності…» «…Серед базових принципів Худради запровадження методів прямої демократії в організацію художнього процесу, тобто протистояння тій симуляції авторитетності, котрою заражена українська художня сцена…» «…Як зробити так, щоб глядач захотів читати пояснення і тексти до робіт, залишати свої коментарі? Добре, якби він відчув це, перступаючи поріг: тут пряма демократія, як в Лівії – я бачу протиріччя і здатен здійснювати зміни…»
|
